У дверях тьотя Емілі.
— Навіщо ти замикаєш двері, Джіммі? Я ніколи не дозволяю своєму Джемзові замикатися.
— Мені так краще, тьотю Емілі.
— Подумати тільки, щоб ото хлопець спав у таку пору дня!
— Я читав «Коралевий Острів» і заснув, — Джіммі зашарівся.
— Ну, добре. Ходімо. Міс Біллінґз сказала, щоб не спинятися біля дверей маминої кімнати. Мама спить.
Вони у вузькому ліфті, що тхне рициною. Кольоровий хлопець посміхається до Джіммі.
— Що сказав лікар, тьотю Емілі?
— Усе йде не гірше, як ми чекали… І тобі не треба журитися. Увечорі ти побавишся як слід із своїми маленькими кузенами… Ти надто мало бачиш дітей свого віку, Джіммі.
Вони простували до річки, змагаючися з дужим вітром, що кружляв вулицями під темним сріблястим небом.
— Ти певно радий, що вертаєшся до школи, Джемзе?
— Так, тьотю Емілі.
— Шкільні дні хлопцеві найщасливіший час у житті. Ти мусиш принаймні раз на тиждень писати мамі, Джемзе… Ти — все, що в неї зосталося… Ми з міс Біллінґс будемо повідомляти тебе про неї.
— Гаразд, тьотю Емілі.
— Потім я хотіла б, що ти ближче обізнався з моїм Джемзом. Він твого віку, тільки, можливо, трохи розвиненіший і ви повинні заприятелювати… Я хотіла б, щоб Лілі послала тебе теж до школи Гочкісса.
— Так, тьотю Емілі.
У нижчому передпокої будинку, де жила тьотя Емілі, були колони з рожевого мармуру, а хлопець при ліфті носив ліврею шоколядного кольору з мідяними ґудзиками, тоді як ліфт мав чотирикутню форму й прикрашений був люстрами. Тітка Емілі вийшла на сьомому поверсі, спинилася перед широкими дверима з червоного дерева й почала порпатись у гаманці, шукаючи ключа. Кінець передпокою Джіммі побачив вікно, що з нього видно було Гедсон, пароплави й високі дерева диму, що вставали на тлі жовтого заходу з дворів понад річкою. Коли тітка Емілі відімкнула двері, вчулися звуки піяно. — Це Мейзі робить вправи. — Кімната, де стояло піяно вкрита була грубим, пухнатим килимом, а на стінах, обліплених жовтими шпалерами у сріблясті троянди, поміж кремових панелів, висіли в позолочених рямцях картини олійними фарбами, з намальованими на них деревами, людьми в ґондолях і гладким кардиналом, що пив вино. Мейзі зіскочила з стільця, відкинувши коси з плеч. У неї біле кругле обличчя й кирпатенький ніс. Метроном стукотів.
— Галло, Джемзе, — мовила вона, спочатку підставивши вуста матері для поцілунку. — Мені страшенно шкода, що сердешна тьотя Лілі так нездужає.
— А хіба ти не хочеш поцілувати свою кузіну, Джемзе? — спитала тьотя Емілі.
Джіммі ступнув до дівчинки й ткнувся обличчям в її обличчя.
— Який смішний поцілунок, — зауважила Мейзі.
— Гаразд, діти, ви тут розважайтеся, поки наспіє обід, — і тьотя Емілі прошаруділа за синю оксамитну запону, до другої кімнати.
Мейзі спинила метроном.
— Ми не зможемо звати тебе Джемзом, — мовила вона й стала, дивлячися поважними карими очима на кузена. — Адже не може бути двох Джемзів.
— Мама зове мене Джіммі.
— Це надто простацьке ім’я, але нам доведеться користатися з нього, поки надумаємо щось краще. А як тобі ведеться у грі в «джека»?
— А що це таке «джек»?
— Лишенько, то ти навіть не знаєш цієї гри? Ото посміється Джемз, як вернеться додому.
— Я знаю тільки троянди «Джек». Мама каже що це найкращі троянди.
— Єдині троянди, що мені подобаються це «Американська красуня», — проголосила Мейзі, падаючи в моррісовське крісло. Джіммі стояв на одній нозі, б’ючи себе по п’яті пальцями другої ноги.
— А де Джемз?
— Незабаром прийде. У нього вправи — вчиться їздити верхи.
Присмерк поміж них став олив’яно-мовчазний. Із залізничого парку линув вереск паротягу й цокання товарових ваґонів, що їх зчеплювали. Джіммі підбіг до вікна.
— Слухай, Мейзі, тобі подобаються паровики?
— На мою думку вони жахливі. Тато каже, що ми виберемся звідси через цей дим і гамір.