— О, часи відмінилися, — зауважила тьотя Емілі.
Джіммі сидів на своєму стільці. Ноги йому немов голками шпигало. У мами був удар, а на тому тижні я поїду до школи, п'ятниця, субота, неділя, понеділок… Вони з Скінні верталися разом од ставка, де бавилися з жабами. Одягнені були в сині костюми, бо це ж сталося в неділю. За сараєм квітнули кущі. Кілька хлопців мучили маленького Гарріса, взиваючи його Іцком, бо хтось сказав, що він єврей. Той скиглив співучим голосом.
— Облиште, хлопці, так не можна, хлопці! На мені нове вбрання!
— Ой, ой, містер Соломон Леві у новенькому вбранні, — верещали радісні голоси. — Ти купив його за п’ять чи за десять, Іцку?
— Присягаюся, він дістав його на розпродажу після пожежі.
— Якщо він дістав костюма на пожежі, ми можемо полити його з кишки.
— Поллємо з кишки Соломона Леві!
— Ой, облиште, хлопці!
— Замовкни! Не верещи так голосно!
— Вони жартують, вони не заподіють йому шкоди, — пошепки мовив Скінні.
Іцка потягли до ставка. Він хвицявся й викручувався; його бліде, слізьми злите обличчя, звернуте було додолу.
— Він зовсім не єврей, — сказав Скінні. — Але я скажу, хто єврей — отой здоровий, гладкий Свенсон…
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказав його товариш по кімнаті.
— Дивися, що вони роблять.
— Хлопці кинулись врозтіч. Маленький Гарріс вилазив на берег. У волоссі йому повно було мулу, вода текла з рукавів костюма.
Подали гарячу шоколяду й вершкове морозиво.
— Ірляндець і шотляндець простувати вулицею. Ось ірляндець і каже шотляндцеві: «слухай, Сенді, давай вип’ємо…»
Довгий дзвінок біля вхідних дверей, одвернув увагу всіх від оповідання дяді Джеффа. Покоївка — негритянка, вскочивши до їдальні, почала щось говорити пошепки на вухо тьоті Емілі.
— …А шотляндець каже: «слухай, Майку»… У чому там справа?
— Прийшов містер Джо, сер.
— Ось тобі й маєш!
— Може він нічого, — кинула тьотя Емілі.
— Трохи на підпитку, мадам.
— Capo, якого дідька ви пустили його?
— Я не пускала, сер. Він увійшов сам.
Дядя Джефф одсунув таріль і згорнув серветку.
— Ото лиха година… Я піду поговорю з ним.
— Спробуй вирядити його… — почала тьотя Емілі, але так і спинилася з роззявленим ротом. Поміж запинал, що висіли на широких дверях до вітальні, просунулася голова. Обличчя скидалося на пташине, з тонким похнюпленим носом і копицею рівного, немов у індійця, чорного волосся на голові. Одне око, в червоних повіках, кліпало.
— Здорові були всі. Як ся маєте? Можна мені увійти? — залунав хрипкий голос, а тоді, слідом за головою, з запинала висунулося високе, худорляве тіло. Вуста тьоті Емілі склались у крижану посмішку.
— Слухай, Емілі, ти мусиш… е… пробачити. Я почуваю, що вечір… е… у родинному оточенні… е… буде… е… корисний… Ви ж розумієте… добрий вплив родини…
Він спинився, мотаючи головою, позад стільця дяді Джеффа.
— Ну, Джефферсоне, старий друже, як там на біржі? — спитав він, кладучи тому руку на плече.
— Нічого. Сідайте, — буркнув той.
— Кажуть… якщо ви послухаєтеся поради бувальця… е… колишнього маклера… і все ж таки маклера… ха-ха… кажуть, що варто звернути увагу на «Інтерборов Рапід Транзіт»… Не дивися на мене зизом, Емілі, я зараз піду… Як ся маєте, містере Вількінсоне? У дітей гарний вигляд… А це, часом, не Лілін синок? Джіммі, ти не пам’ятаєш свого… е… кузена, Джо Гарленда? Ніхто не пам’ятає Джо Гарленда… Опріч тебе, Емілі, але ти теж хочеш забути його… ха-ха… Як мама, Джіммі?
— Трохи краще, дякую, — відповів Джіммі, над силу видушуючи слова з стисненого горла.
— Коли прийдеш додому, вітай її… вона зрозуміє. Ми з Лілі завжди були приятелями, дарма що я якесь страшидло для всієї родини… Вони не люблять мене, хочуть, щоб я десь подався… А я скажу тобі, хлопче, що Лілі краща за всіх. Хіба вона не краща за всіх нас, Емілі?
Тітка Емілі закашлялася.
— Еге, вона найвродливіша, найрозумніша, найсправжніша… Джіммі, твоя мати королева. Завжди була надто хороша за для всього цього. Слово чести, я залюбки випив би за її здоров’я.
— Джо, тобі треба трохи стримувати язика, — промовила тьотя Емілі, немов би на машинці вистукала.
— Ти гадаєш, я п’яний? Пам’ятай це, Джіммі… — він схилився над столом, овіявши Джіммі духом віскі. — За такі речі не завжди можна винуватити людину… обставини… е… обставини. — Він звівся на ноги й перекинув склянку. — Якщо Емілі весь час дивитиметься зизом на мене, я просто піду… Але не забудь переказати Лілі Герф, що Джо Гарленд любитиме її, аж поки сконає.