Крам в американських торговельних коморах … 325 666,00.
Рискнути й здобути триста двадцять п’ять тисяч, шістсот шістдесят шість долярів. Доляри попливли, немов пара, закублилися, розвіялися десь біля зір. Мільйонер Сетчер визирнув із вікна своєї яскраво освітленої напахченої кімнати й дивиться на темне місто, що парує сміхом, голосами, брязкотінням і вогниками. Позад його, поміж озалій грають оркестри, прямі дроти цок, цок, цок-цок-цок, вистукують доляри із Сінґапура, Вальпарайзо, Мукдена, Гонконґу, Чікаґо. Сузі схилилася до нього у сукні з орхідей, дихає йому в ухо.
Ед Сетчер, стуливши кулаки, хлипаючи, зірвався на ноги. Дурень, ти, дурень, — яка користь із цього, коли вона вмерла! Піду краще обідати, а то Еллен гніватиметься на мене.
V. Бутарка
Сутінь ніжно гладить виткі вулиці. Темрява міцно стискає димуче асфальтове місто, спресовує рами вікон, слова вивісок, димарі, водозбори, вентилятори, пожежні драбини, ліпні карнизи, орнаменти, візерунки, очі, руки й краватки в сині брили, у чорні велетенські нагромадження. З-під її пресу, що тисне дедалі важче, прискає світло з вікон. Ніч вичавлює біле молоко з дугових ліхтарів, душить похмурі накопичення будинків, аж поки з них починають цянути червоні, жовті й зелені краплі на вулиці, виповнені луною кроків. Асфальт тече світлом. Світло бризкає з літер на дахах, мелеться сліпуче поміж коліс, плямує котючі барила неба.
Бутарка з гуркотом котилася туди й сюди по щойно вкритій дьогтем жорстві на шляху біля брами цвинтаря. Від неї линув дух горілої олії, пари й гарячої фарби. Джіммі Герф простував краєм шляху. Каміння муляло йому ноги крізь тоненькі підошви стоптаних черевиків. Проминув робітників з засмаглими шиями й перейшов через нове шосе, все ще чуючи від них дух часнику й поту. Пройшов ярдів із сто і спинився на сірому приміському шляху — туго стягненому з обох боків телеграфними стовбами й дротом. Над сірими хатами й сірими, щербатими майстернями трунарів небо скидалося барвою на яйце ріполова. Травневі гробачки ворушилися йому в крові. Він скинув чорну краватку й упхнув її до кишені. В голові йому настирливо бриніла пісня:
Одна слава сонця й друга слава місяця й цілком інша слава зір; бо кожна зірка різниться від іншої у славі своїй. Так само й при воскресінні мертвих… Він швидко йшов далі, розплескуючи ногами калюжі з небом, що відбивалось у них. Намагався позбутися добре намащених слів, що гуділи йому в ухах, струсити з пучок відчуття чорного крепу, забути пахощі лілей.
Наддав ходи. Шлях пнувся на горб. Яскраво блищала вода, що текла в рівчаку, поміж латок трави, поміж пухнатих кульбаб. Будинків ставало дедалі менше. На стінах сараїв облізлі літери вимовляли: Овочевий екстракт Лідії Пінкгем, Червона курка, Гавкучий собака… А у мами був удар і її поховали. Не міг згадати, який у неї був вигляд — вмерла та й годі. З кілка огорожі долинуло вогке цвірінькання горобця. Крихітна іржаво-червона пташка пурхнула на телеграфний дріт і заспівала; перелетіла на краєчок покинутого казана й заспівала. Полинула десь далі й знов заспівала. Небо стало темно-синє, з пухнатими перловими хмарками на ньому. Ще на одну, останню, мить, учув він шарудіння шовку біля себе, відчув як рука у довгому, облямованому мереживом рукаві ніжно лягла йому на плече. Він лежить у колисці підобгавши ноги, весь холодний з жаху, бо до нього підповзають грізні, кошлаті тіні, але вони ховаються у кутках і зникають, тільки-но мама схилиться над ним. Над чолом кучері, пишні шовкові рукава й крихітна чорненька цяточка в куточку вуст, що цілують його вуста. Джіммі пішов швидше. Кров густа й гаряча бурхала йому в жилах. Лапаті хмари танули в рожеву піну. Він чув луну власних кроків на вибоїстім шосе. На перехресті шляхів сонце грало на гострих колючих бруньках молоденького бука. По той бік висів напис Йонкерс. Посеред шляху лежав пощерблений коробок із-під томату. З силою підкидаючи його ногою поперед себе, Джіммі пішов далі. Одна слава сонця, друга слава місяця й цілком інша слава зір… Він усе йшов.