— Галло, Емілю.
Еміль, не повертаючися, кивнув головою.
Дівчина побігла слідом за ним і схопила його за рукав.
— Оце ти так вітаєш старих друзів? Тепер, як став водитися з цією королевою делікатесів…
Еміль визволив руку.
— Я просто дуже поспішаю. Тільки й того.
— А як тобі сподобається, коли я піду до неї та розповім, як ми з тобою обіймалися та цілувалися перед її вікнами на Восьмій Авеню, щоб примусити її піддатися?
— Це ідея Конґо.
— Алеж це допомогло?
— Авжеж.
— А мені за це нічого не належить?
— Мей, ти дуже гарна, хороша дівчина. На тому тижні я буду вільний у середу ввечорі… Отож заскочу по тебе й ми поїдемо на виставку. Як тобі ведеться?
— Гірш, як у пеклі… Я пробую влаштуватися танцівницею у Кемпеса. Там бувають грошовиті люди. А то мені надокучили вже матроси й вантажники… Хочу стати респектабельною.
— Мей, ти нічого не чула про Конґо?
— Одержала від нього листівку з якогось проклятого місця, що й назви не вимовиш. Хіба не смішно, що просиш грошей, а тобі присилають листівки… Це хлопець так дякує мені за всі ті ночі… А він у мене один, ти знаєш це, Жаб’яча Нога?
— До побачення, Мей! — Він, раптом, зсунув їй на потилицю солом’яного брилика, облямованого незабудьками й поцілував її.
— Ну, облиш, Жаб’яча Нога… Восьма Авеню не зовсім зручне місце, щоб цілувати дівчину, — вередливо мовила вона, ховаючи жовті кучері знов під брилика. — Краще зайди до мене, якщо хочеш.
Еміль пішов далі.
Пожежна машина, смок і складана драбина проїхали повз нього, трусячи вулицю гуркотом і брязкотом. На три квартали далі з-під даху якогось будинку йшов дим і вихоплювалося часом полум'я. На шерег полісменів насувався натовп. Понад спинами й цілою колекцією капелюхів Еміль угледів на покрівлі сумежного будинку пожежників і три мовчазні блискучі цівки води, що грали на верхніх вікнах. Це має бути саме насупроти крамниці делікатесів мадам Ріґо. Він прокладав собі шлях серед натовпу на тротуарі, коли люди зненацька розступилися. Два полісмени волокли негра, а тому мотлялися вперед і назад руки, немов поламані. Третій поліцай ішов ззаду, б’ючи негра палицею по голові спочатку з одного боку, а потім з другого.
— Це негр підпалив!
— Впіймали палія!
— Це підпал!
— Тай жалюгідний цей негр!
Натовп знов збився докупи. Еміль стояв біля мадам Ріґо, перед дверима її крамниці.
— Cherie, que ça me fait une emotion… J’ai horriblement peur du feu.
Еміль стояв трохи позад неї. Він поволі оповив їй стан одною рукою, а другою погладив плече.
— Все гаразд. Дивись, вогню немає, тільки дим. Алеж у тебе крамниця, певно, застрахована?
— Авжеж, за п’ятнадцять тисяч.
Він стис їй плече, а тоді одвів руки.
— Viens, ma petite, on va rentrer.
Ледве ввійшли до крамниці, як Еміль схопив її за пухкі руки.
— Ернестіно, коли ми візьмемо шлюб?
— За місяць.
— Я не можу чекати так довго, це неможливо. — А чому не в середу на тому тижні? Тоді я допоміг би тобі скласти інвентар крамниці… Я гадаю, що можна буде продати це місце й пересунутися до центру, щоб більше заробляти грошей.
Вона погладила його по щоці. — P’tit ambitieux, — мовила тихенько, а плечі й великі груди затремтіли їй од стримуваного сміху.
У Менгеттені вони мали пересідати. У Еллен тріснула нова замшева рукавичка на великому пальці й вона нервово терла дірочку вказівним пальцем. Джон був у непромокальному пальто з поясом і в рожево-сірому м’якому капелюсі. Коли він, посміхаючися, повертався до Еллен, вона одводила очі й дивилася на довгі нитки дощу, що мерехтів на рейках.
— Ось як, Еляйн, кохана! О, принцесо, ми пересядемо до поїзду, що йде із станції Пен… А як чудно чекати в нетрях Нью-Джерсі! — Вони увійшли до сальон ваґону. Джон клацнув язиком, помітивши темні плями від краплин дощу на новому своєму ясному капелюсі. — Еге, ми поїхали, дівчатко… Яка ти прекрасна, кохана моя, яка прекрасна! Очі голубині під кучерями твоїми…
Новий костюм Еллен давив у ліктях. Їй хотілося бути веселою і вона слухала муркотливу мову Джонову, але щось примушувало її супитись. Дивлячись у вікно, вона бачила брунатні багнища й мільйони чорних вікон фабрик, брудні вулиці містечок, іржавого пароплава в каналі, комори, вивіски «Булл Дургем» і кругловидих ґномів «Спірмінт», — усе крізь смугнасте дощове запинало. Блискучі смуги дощу на віконному склі, коли поїзд спинявся, текли рівно й ставали дедалі косішими, коли він набував швидкости. Колеса ритмично стукотіли їй у вухах, немов би вимовляючи: Мен-гет-тен, Мен-гет-тен. У всякому разі до Атлантік Сіті ще далеко. Тим часом ми їдемо до Атлантік Сіті… Сорок днів із неба лило… Я буду веселою… і сорок ночей лило… Я намагатимусь бути веселою.