— Будь він проклятий! — обізвався капітан Мак-Евой, кидаючи свого бісквіта й повертаючи колесо. Дужа течія відпливу крутила буксир, немов соломинку. У машиновому відділі пролунало три дзвінки. На прову прибіг негр з багром.
— Допоможи йому, Рудий! — гукнув капітан Мак-Евой.
Чимало попрацювавши, витягли щось довге, чорне, мляве на чардак. Один дзвінок. Два дзвінки. Капітан Мак-Евой супиться і похмуро скеровує прову буксира знов на течію.
— Чи є в ньому ознаки життя? — питає хрипко.
Обличчя негрові зелене, зуби клацають.
— Ні, сер, — поволі відповідає рудоволосий чоловік. — Він геть переломив собі шию.
Капітан Мак-Евой втягає в рота добру половину вусів.
— Будь він проклятий! — стогне він. — Це добра подія саме в шлюбний день.
Частина друга
І. Діва на білому коні
Ранок гуркоче разом з першим поїздом на Аллон Стріт. Денне світло лунко пробивається крізь вікна, струшує старі, цегляні будинки, яскравобарвним конфеті плескає в поперечини споруди повітряної залізниці.
Коти тікають із смітників, блощиці вертаються до своїх шпарок у стінах, лишаючи спітнілі тіла, лишаючи ніжні брудні шийки поснулих дітей. Чоловіки й жінки ворушаться під ковдрами на матрацах по кутках кімнат. Згортки немовлят починають розгортатися, верещати й дригати ногами.
На розі Рівертон старий з конопляною бородою чоловік, що спить хто знає де, виставляє свій рундук. Барильця з гірочками, ямайський перець, динне лушпиння, пікулі — тхнуть вогким і гострим духом, що зростає, немов якийсь болотяний сад із постельного смороду й прілого гуркоту брукованої вулиці, яка саме починає прокидатися.
Старий, з конопляною бородою чоловік, що спить уночі хто знає де, сидить поміж усього цього, немов Іона коло своєї кущі.
Джіммі Герф зійшов чотирма рипучими приступками й постукав у двері, з плямами від пальців над ручкою, де висіла чепурно приколота мідяними кнопками картка, з прізвищем Сондерленд, написаним давнєанглійськими літерами. Довго чекав, стоячи біля пляшки з молоком, двох пляшок вершків і недільного числа «Таймза». За дверима щось зашаруділо, зарипіли кроки, а тоді знов запала тиша. Він надушив білого ґудзика на одвірку.
— «А він каже: «Марджі, я мав сутичку за вас, та ще й велику» — а вона відказує: «Увійдіть, чого стоїте на дощі, ви змокріли…» Згори линули голоси вниз сходами. З'явилися чоловічі черевики з ґудзиками, жіночі ноги в сандаліях, рожеві шовкові литки. Дівчина у пишній сукні й весняному брилику, молодик у камізельці з білою облямівкою і в краватці у зелені, блакитні й пурпурові смужки.
— Але ви зовсім не така дівчина.
— А звідки ви знаєте, яка я?
Голоси завмерли внизу.
Джіммі Герф подзвонив ще раз.
— Хто там? — спитав у щілинку гаркавий жіночий голос.
— Чи можна мені бачити міс Прінн.
Майнуло блакитне кімоно, підтримуване аж під підборіддям. Пухке личко.
— О, я не знаю, чи вона прокинулася.
— Вона сама призначила мені прийти.
— Тоді, почекайте, будь ласка, хвилинку, поки я втечу, — прощебетала за дверима дівчина, — а тоді увійдете. Вибачте, але місис Сондерленд гадала, що це прийшли по гроші за приміщення. Вони частенько отак приходять у неділю, щоб застати її.
Манірна посмішка містком перекинулася через щілинку.
— А молоко внести?
— Будь ласка. І сядьте в передпокої, а я тим часом покличу Рут.
У передпокої було дуже темно. Пахтіло сном, зубною пастою і вазеліном. У кутку стояла койка, і на зім’ятому простирадлі ще залишився відтиск чиєгось тіла. Солом’яні брилі, шовкові манто і два чоловічих пальта висіли в безладді на оленячих рогах на вішалці. Джіммі зняв ліфчика з крісла-гойдалки й сів.
Чути було жіночі голоси, шарудіння одягу тих, що одягалися. Із-за переборок кімнат просякав шелест недільних часописів.
Одчинилися двері ванної кімнати. Струмінь соняшного світла, що відбився від свічада розрізав на дві половини передпокій. Тоді висунулася голова з волоссям, що скидалося на мідяний дріт, сині очі на ніжному білому овалі обличчя. У глибу передпокою волосся стало каштановим під ним — гнучка спина в жовтогарячому халаті й рожеві п’ятки, що виглядали при кожному кроці з купальних пантофель.
— Агов, Джіммі! — проспівала за дверима Рут. — Але ви не повинні дивитися ні на мене, ні на мою кімнату. — Вона немов черепаха виставила голову в папільйотках.