— Галло, Рут!
— Ви можете увійти, якщо обіцяєте не дивитися… І я, і моя кімната, в страшенному безладді. Оце зараз, зачешуся. Тоді буду зовсім готова.
Невеличка сіра кімната була напхана сукнями й фотографіями артистів. Джіммі стояв спиною до дверей. Щось шовкове, що висіло на кілочку, лоскотало йому вуха.
— Ну, як ся маєте, шановний рецензенте?
— Я біля «Пекельної Кухні». Воно не погано… А ви знайшли роботу, Рут?
— Можливо, за цей тиждень щось буде. А то й ні. О, Джіммі, я починаю вдаватись у розпач!
Вона струснула головою, викинула папільйотки й почала чесати хвилі мишасто-каштанового волосся. У неї було бліде, здивоване обличчя з великим ротом і синіми смугами під очима.
— Цього ранку, я почувала, що мушу встати й одягтись. Але не могла. Страшенно важко вставати, коли нема роботи… Часом мені хочеться лягти в постіль і лежати так до кінця світу.
— Сердешна Рут.
Вона пожбурила у нього пушком, обсипавши пудрою краватку й вилоги синього костюма.
— Я вам покажу «сердешна Рут», погане ви пацючення!
— Це добра мені справа після всіх моїх турбот, щоб надати собі респектабельного вигляду… Ну, і не соромно вам, Рут?
Одкинувши голову. Рут пронизувато зареготалася.
— Ой, який ви смішний, Джіммі! Візьміть віничка.
Зашарівшися, він здмухував пудру з підборіддя й краватки.
— Хто ця втішна дівчина, що відчинила мені двері?
— Тихше! Крізь переборку все чути. Це — Кассі, — прошепотіла вона, хихочучи. — Кассандра Вілкінз… Танцює у трупі Морґана. Але не можна сміятися з неї, вона дуже хороша. І я люблю її. — Рут знову зареготалася. — Ви неможливі, Джіммі. — Вона зірвалася з місця і вщипнула його за руку. — Завжди примушуєте мене поводитися так, немов я божевільна.
— Це від бога… Але слухайте, я страшенно голодний. Ішов сюди пішки.
— Котра година?
— Вже друга.
— Ой, Джіммі, я не знаю, що мені робити з часом… До вподоби вам цей брилик? О, я забула сказати вам, що ходила вчора до Гаррісона. Просто жахливо. Якби я вчасно не підбігла до телефону та не загрозила, що викличу поліцію…
— Гляньте на цю чудну жінку насупроти. У неї обличчя нестеменно, як у лями. Через неї я цілісінький день не можу підняти запон на вікнах.
— Чому?
— О, ви надто молоді, щоб це знати. Вам буде ніяково слухати Джіммі.
Рут нахилилася ближче до свічада й намазала собі губи.
— Так часто доводиться ніяковіти, що вже не звертаєш на це уваги… Але ходімо. Яскраво світить сонце, люди виходять з церкви й поспішають додому, щоб нажертися і почитати в недільних часописах про кавчукові плянтації…
— Ой, Джіммі, не верещіть так… Зачекайте хвилиночку. Гляньте, ви зачепили найкращу мою сукню.
Дівчина в жовтому джемпрі з коротким чорним волоссям застиляла ліжко в передпокої. Під шаром пудри й рум’ян Джіммі якусь мить не міг пізнати обличчя, що бачив у щілинку в дверях.
— Галло, Кассі, це… Прошу пробачити мені, міс Вілкінз, це містер Герф. Можеш розповісти йому про ту жінку насупроти мого вікна, знаєш, оту, Сафо Монк.
Кассандра Вілкінз набурмосилась і загаркавила.
— Ну, хіба ж вона не жахлива, містеве Гевф… Гововить жахливі такі вечі.
— Вона просто хоче подратувати вас.
— О, містеве Гевф, я така вада, що зазнайомилася навешті з вами. У Вут, увесь час… тільки й на язику, що ви… О, це ж не вавт було гововити вам, але я така нествимана…
Двері з другого боку передпокою відчинились і Джіммі вгледів біловидого горбоносого чоловіка, з рудим волоссям, що стирчало нерівними пасмами з обох боків рівного проділя. На ньому був зелений єдвабний халат і червоні марокські пантофлі.
— Ну, як, Кассандро? — спитав він, старанно, по оксфордському розтягаючи слова. — Які пророцтва сьогодні?
— Нічого, опріч телеграми від місис Фітусіммонс Ґрін. Вона хоче, щоб я відвідала її завтра в Скарсдейлі, бо треба поговорити про танки в театрі Ґріннері… Знайомтеся — містер Герф, містер Оґлторп.
Червоноволосий чоловік звів одну брову догори, а другу опустив донизу й простяг мляву руку Джіммі.
— Герф, Герф… Це, часом, не з тих Герфів, що у штаті Джорджія? В Атланті є давній рід Герфів…
— Ні, гадаю, не з тих.
— Шкода. А я колись приятелював з Джозайєю Герфом. Тепер він голова Першого Національного Банку й один з визначних громадян міста Скрентона в Пенсільванії, а я… штукар, розмальований блазень. — Він знизав плечима й халат розсунувсь, оголивши пласкі, безволосі груди
— Бачите, ми з містером Оґлторпом інсценуємо Пісню Пісень. Він читає, а я передаю зміст танцем. Прийдіть колись, подивитеся.