На Лінколн-Сквері, побачили дівчину; верхи на білому коні, що ступою їхала поміж вуличної метушні й гармидеру. Фалшиве каштанове волосся хвилями падало на білий зад коня й на позолочене сідло, з написом зеленими з червоними літерами Антилупин. На ній був зелений капелюх з червоним пером, одною рукою в білій рукавичці вона недбало держала повід, другою розмахувала бичем з позолоченим пужалном.
Еллен подивилася на неї, а тоді повернула поперечною вулицею до брудно-зеленої смуги парку. Від хлопчаків, що грали в бейзбол тхнуло спаленою сонцем витолоченою травою. На всіх лавках у холодку сиділи люди. Коли перетинала вигнутий автомобільний шлях, її гострі французькі закаблуки вгрузали в асфальт. На самому осонні сиділи на лавці два матроси. Один з них клацнув язиком, коли Еллен проходила повз. Вона почувала, як зголоднілі їхні очі жадібно вп’ялися їй у шию, в стегна й ноги. Намагалася не коливати стегнами йдучи. Листя на невеличких деревах понад стежкою прив’яло. Зі сходу і з півдня парк оторочували осяяні сонцем будівлі, з заходу вони видавалися фіялковими у затінку. Все було якесь нестерпучо гаряче, спітніле, здушене поліцаями й недільними вбраннями. Чому вона не поїхала повітряною залізницею? Глянула в чорні очі якомусь юнакові, у солом'яному брилі, що поволі їхав червоним автомобілем понад тротуаром. Він моргнув їй, смикнув головою, посміхнувся перекинутою якоюсь посмішкою і склав уста так, що вони, здавалося доторкнулися їй до щоки. Натиснувши одною рукою гальма, другою, відчинив дверцята. Одвівши від нього погляд з піднятим угору підборіддям Еллен пішла далі. Два голуби з металево-зеленими шийками, й кораловими лапками пурхнули їй з-під ніг. Якийсь старий чоловік учив вивірку виймати горіхи з паперового мішечка.
Уся в зеленому, на білім коні, скаче дивна діва назустріч мені. Зелена синь, «антилупин»… Годіва у пишній кереї кіс.
Позолочений пам’ятник генералові Шерманові перебив її. Спинившись на мить, глянула на майдан, що мерехтів перловобілим блиском… Так, це приміщення Еляйн Оґлторп. Сіла в автобус до майдану Вашінґтон. Недільне, полудневе П’яте Авеню пробігало рожеве, курне, метушливе. З затіненого боку йшов якийсь чоловік у циліндрі й сурдуті. Парасолі, літні вбрання, солом’яні брилики лисніли на яскравому соняшному світлі, що мерехтіло вогнистими чотирикутниками на верхніх вікнах будинків, падало блискучими смугами на ляк лімузинів і таксі. Тхнуло ґазоліном, асфальтом, м’ятою, тальком і одекольоном од пар, що тулилися дедалі ближче одне до одного на сидіннях автобусу. У вітрині якоїсь крамниці малюнки, цинамонові запони й старосвітські меблі за широким склом. Її сусіда в гетрах і цитринових рукавичках — мабуть продавець. Проїжджаючи повз церкву Патріка, вчула дух ладану, що долинув з високих дверей, одчинених у темряву. Дельмоиіко. Насупроти неї якийсь юнак крадькома оповивав рукою вузьку, сіру, флянельову спину дівчини, що сидить поруч з ним.
— Еге, не пощастило сердезі Джо, мусив одружитися. А йому тільки дев'ятнадцятий.
— Ти вважаєш, що це велике лихо?
— Міртл, я зовсім не нас мав на думці.
— Я переконана, що нас. А чи ж ти хоч бачив дівчинку?
— Я певний, що то не від нього.
— Хто?
— Дитина.
— Біллі, як можеш ти говорити таке?
Сорок друга вулиця. Клюб Союзної Ліґи. Дуже цікаве було зібрання, дуже цікаве… Поприходили сливе всі. Одна промова була така розкішна, що я згадав колишні часи, — прорипів інтеліґентний голос у неї за спиною. Волдорф. — А правда, Біллі, гарненькі прапори? А отой чудний сіямський, бо там живе сіямський посол. Я читала про це сьогодні в газеті.
«Коли для нас, моя кохана, прийде розлуки час, останнім довгим поцілунком, я припаду до вуст… кохання, остання, прощання… Коли для нас, моя…»
Восьма вулиця. Еллен зійшла з омнібусу й попростувала до кафе Бревурт. Джордж сидів спиною до дверей, нервово закриваючи й одкриваючи замок свого портфеля.
— Нарешті, Еляйн, таки прийшли… Гадаю, не багато знайдеться людей, що з'охотилися би сидіти й чекати на вас аж три чверті години.
— Ви не повинні картати мене, Джордже. Я була дуже щаслива. Багато вже років не було мені так гарно. Цілісінький день належала сама собі і йшла пішки з Сто П’ятої до Сорок Дев’ятої вулиці через парк. Там повнісінько дуже втішних людей.
— Ви мусили стомитися, — його худе обличчя з блискучими очима в павутинні дрібних зморшок насунулося до неї, немов прова корабля.
— Ви, певно, цілісінький день були в конторі, Джордже?
— Еге. Порпався в справах. Не можу ні на кого покластися навіть з звичайною технічною роботою. Доводиться робити все самому.