— А я заздалегідь знала, що ви це скажите.
— Що саме?
— Та що чекали три чверті години.
— Ви надто багато знаєте, Еляйн… Хочете печева до чаю?
— Я нічогісінько не знаю. В тому то й лихо… А хочу лімонаду.
Біля них дзвеніли склянки, обличчя, капелюхи й бороди коливались в цигарковому димі, відбиваючись у зеленкуватих свічадах.
— Алеж любий, це завжди буває однаково, і, хоч і справедливо, щодо чоловіків, та зовсім не стосується жінок, — гудів жіночий голос біля сумежного столика. — Ваш фемінізм зростає в бар’єр, що його й не перестрибнеш, — обізвався хрипко й боязко чоловічий голос. — А як я еґоїстка? Якби ви знали, скільки мені довелося терпіти. Це неначе той очисний вогонь.
— А як себе почуває славетний Джоджо? — спитав Болдвін, намагаючися впіймати погляд Еллен.
— Не будемо говорити про Джоджо.
— Що менше згадувати про нього, то краще?
— Слухайте, Джордже, я зовсім не хочу, щоб ви глузували з Джоджо, бо — хороший, чи поганий, а він мій чоловік, аж поки ми не розлучимося з ним… ні, я не хочу, щоб ви сміялися. Ви надто примітивна людина, щоб зрозуміти його. У Джоджо дуже складна, навіть трагічна вдача.
— Заради всього святого, не будемо розмовляти про чоловіків і про жінок. Що справді важливо, маленька Еляйн, це те, що ми сидимо тут укупі з вами й ніхто не заважає нам… Слухайте, коли ми знову побачимося, тільки як слід, реально побачимося, розумієте? Реально…
— Алеж ми не збираємося бути надто реалістичними, правда, Джордже? — вона тихенько засміялася собі в чашку.
— А мені так багато треба сказати вам. Так багато хочу спитати.
Вона сміючися, дивилася на нього, держачи надкушений шматочок вишневого торту в рожевих пальцях — вказівному й великому.
— Ви, певно, так само розмовляєте із жалюгідним якимсь грішником-свідком? На мою думку, треба питати, приблизно, так: «Де ви були вночі тридцять першого лютого»?
— Я розмовляю цілком серйозно, а ви, або не можете зрозуміти, або не хочете.
Біля їхнього столика спинився юнак трохи похитуючись, пильно дивлячися на них.
— Галло, Стене, де у біса ви взялися? — Болдвін, переставши сміятися звів погляд на нього.
— Слухайте, містере Болдвін, я знаю, що це страшенно нечемно, але дозвольте сісти на хвилинку до вашого столика. Тут один чоловік шукає мене, а я не хочу з ним бачитися. Ото лихо, тут саме свічадо. Але як хто вгледить вас, то не стане вже дивитися на мене.
— Дозвольте зазнайомити вас, міс Оґлторп, Стенвуд Емері, син старшого компаньйона нашої фірми.
— Як дивно, що довелося зазнайомитися з вами, міс Оґлторп. Я бачив вас учора ввечорі, але ви не помітили мене.
— Ви бачили мене на виставці?
— Я мало не стрибнув на кін, так чудово ви грали.
У нього була червонаво-брунатна шкіра, неспокійні очі надто близько посаджені до гострого, трохи вигнутого носа, великий рухливий рот і каштанове волосся, що стирчало вгору. Еллен повела поглядом од одного до другого, потай сміючись. Всі троє застигли на стільцях.
— Я бачила сьогодні вранці дівчину з антилупином, — сказала Еллен. — Вона справила на мене величезне вражіння. Саме так я уявляю діву на білому коні.
— На руках її перстні, бубонці на ногах, і несе вона людям тільки лихо і жах — духом одтарабанив Стен.
— Здасться починає грати музика. Я завжди казала, що це жах, — засміялась Еллен.
— А як справи в коледжі? — спитав сухим, ворожим тоном Болдвін.
— Гадаю, що він стоїть на тому самому місці, — зашарівшись одповів Стен. — Але дуже хотів би, щоб згорів поки я вернуся. — Він підвівся. — Вибачте, що так нахабно встряв до вас, містере Болдвін.
Коли повернувся до Еллен, вона почула від нього дух віскі.
— Даруйте мені, міс Оґлторп.
Вона, мимохіть, простягла йому руку. Сухі тонкі пальці міцно стисли її. Стен пішов нетвердою ходою, наткнувшись на льокая.
— Не можу зрозуміти цього чортового молокососа, — вибухнув Болдвін. — Сердешному старому Емері серце крається. Адже він хлопець розумний, має дужу вдачу й все інше, але тільки пиячить і колобродить… Що йому потрібно, на мою думку, то це знайти десь роботу й зрозуміти вартість грошей. Надто великі статки — лихо для цих студентів… Та нарешті, Еляйн, ми самі. Я ненастанно працював усе своє життя, з чотирнадцяти років почавши. Тепер, прийшов час дати собі перепочинок. Я хочу користатися з життя, мандрувати, мислити й зазнати щастя. Не в силі крутитися у такому вирі, як крутився досі. Хочу навчитися грати, послабити трохи напруження… І саме тепер до мого життя увійшли ви.