Найвища якість, найнижча ціна. Треба ліквідувати торгівлю. МИ, ДОПУСТИЛИСЯ ЖАХЛИВОЇ ПОМИЛКИ. ТРЕБА ЛІКВІДУВАТИ ТОРГІВЛЮ.
Британський пароплав Рейлі з Ліверпулю. Капітан Кеттлвел; 933 паки, 881 скринька, 10 барил, 8 місць готових виробів, 57 скриньок, 89 пакунків, 18 паків бавовняних ниток, 156 паків повсті, 4 паки азбесту, 100 пакунків шпульок…
Джо Гарленд облишив друкувати й глянув на стелю. Пучки йому боліли. У конторі кисло тхнуло клеєм, паперами й чоловіком, що скинув піджака. Крізь одчинене вікно він бачив частину темної, стіни, двір і чоловіка з зеленим дашком над очима, що дивився байдуже у вікно. Ясноволосий конторський хлопець поклав записочку на краєчок столу. «Містер Поллок хоче бачити Вас о 5 г. 10 хв.» Гарлендові стисло горло: він хоче звільнити мене. Пучки знов почали вистукувати.
Голляндський пароплав Делфт із Ґлезґо, капітан Тромп; 100 паків, 123 скриньки, 14 барилець…
Джо Гарленд блукав парком Беттері, аж поки знайшов порожнє місце на лавці й впав на нього. Сонце потопало в безладному шапрановому тумані за Джерсі. Еге, це вже минулося. Довго сидів, дивлячися на захід, немов на картину в приймальні зубного лікаря. Величезні пасма диму з буксиру кублилися чорно й пурпурово на тлі барвистого неба. Він сидів, дивлячися на захід, чекаючи. У мене було вісімнадцять долярів п’ятдесят сентів, одкинути шість долярів за кімнату, доляр і вісімдесят чотири сенти в пральню, чотири доляри п’ятдесят сентів боргу Чарлі, себто сім долярів вісімдесят чотири сенти, одинадцять долярів вісімдесят чотири сенти, дванадцять долярів тридцять чотири сенти з вісімнадцяти долярів п’ятидесяти сентів, це дасть шість долярів і шістнадцять сентів, щоб прожити три дні поки знайду собі роботу, звичайно, якщо я зможу втриматись од випивки. Невже щастя так ніколи й не повернеться до мене? А колись мені завжди щастило. Коліна йому тремтіли, у шлунку пекло й боліло.
Добре ви улаштували собі життя, Джозефе Гарленд! Сорок п’ять років і тепер жадного приятеля й жадного сента.
Вітрило боту видавалося пурпуровим трикутником, з навітряного боку за кілька кроків од берега, юнак і дівчина міцно пригорнулися одне до одного, коли струнке суденце пропливало повз. В обох були брондзові обличчя й вигоріле на сонці жовте волосся. Джо Гарленд міцно прикусив собі вуста, щоб утримати сльози, коли бот упірнув у червонаву імлу затоки. — Мені треба випити.
— Хіба це не злочин? Хіба це не злочин? Чоловік, що сидів ліворуч од нього ненастанно повторював ці слова. Джо Гарленд повернув голову. У чоловіка було червоне обличчя в зморшках і срібне волосся. Він міцно держав двома брудними пальцями театральний додаток до газети. — Молоді актриси всі так одягаються, що їх швидше можна назвати голими… Чому вони не дадуть спокою людині?
— То вам, виходить, не до вподоби дивитися на ці малюнки?
— Чому вони не дадуть спокою людині, питаю я? Якщо нема роботи й порожньо в кишенях, що доброго в цих малюнках?
— Алеж сила людей залюбки дивляться на портрети актрис у газетах. Навіть і я сам у колишні дні.
— Так у колишні дні ви, певно, мали роботу… а тепер не маєте, — люто буркнув він. Джо кивнув головою. — Ну, то на біса вони? Хіба не можна дати спокій людині? А роботи тепер не буде аж до снігопаду.
— А що ви робитимете до того часу?
Старий не відповів. Він знову схилився над газетою, примружив очі й замурмотів.
— Вони голісінькі. Це злочин, кажу я вам.
Джо Гарленд звівся на ноги й пішов.
Було сливе темно. Коліна йому заніміли від довгої сидні. Плентаючися знесилено, він відчував, як пояс туго стискає йому шлунок. Жалюгідна стара шкапо, тобі треба перехилити чарочку, щоб голова почала знову працювати. Із-за обертових дверей до нього долинув кислий дух пива. Обличчя буфетника скидалося на яблуко-ранет на затишній поличці з червоного дерева.
— Дайте мені чарку віскі. — Рідина обпалила йому горло, тепла й пахуча. Воно робить мене людиною. Не допивши чарки, наблизився до дармового буфета і з’їв бутерброда з шинкою і одну маслину.
— Ще одну чарку, Чарлі. Це питво кожного робить людиною. Та я надто багато заживав його, і в цьому моє лихо. Тепер ви не хочете й глянути на мене, друзі, а колись же називали мене «Чарівником Волл Стріту». Ще одна ілюстрація до того, як сильно впливає щастя на людські справи… Еге, сер, залюбки. Бажаю вам здоров’я, довгого віку й щастя у всьому… Це з кожного робить людину… Гадаю, джентлмени, поміж вас багато є таких, що терпіли крах, а чи ж багато порозумнішали й стали розважнішими? Ще одна ілюстрація до того як сильно впливає щастя на людські справи. Та зо мною було не так, джентлмени. Десять років грав я на біржі, десять років ні вдень, ні вночі не випускав телеграфної ленти з рук і за десять років тільки тричі схибив, не рахуючи останнього разу. Джентлмени, я виявлю вам таємницю. Виявлю вам дуже важливу таємницю… Чарлі, налийте моїм приятелям по чарочці, я частую їх, і самі призволяйтеся… Адже тоді віскі потрапить туди, де йому й належить бути… Джентлмени, це тільки ілюстрація до того, як сильно впливає щастя на людські справи. Джентлмени, таємниця мого успіху… Це щира правда, запевняю вас, можете перевірити самі, прочитавши статті в газетах і журналах того часу, промови, лекції. Один чоловік — потім виявилося, що то був всесвітній шахрай — написав був, навіть, детективний роман про мене, назвавши його «Таємниця успіху». Можете знайти його в Нью-Йоркській громадській книгозбірні, якщо цікавитеся… Таємниця мого успіху була… Почувши, ви почнете глузувати й скажете, що Джо Гарленд старий дурень… Еге, скажете… Десять років, кажу вам, грав я на ріжниці, купував підприємства, що ніколи навіть не чув їхньої назви й щоразу вигравав. Зібрав цілу гору грошей. Чотири банки держав у себе в кулаці. Почав прокладати собі шлях до цукру й кавчуку, але передчасно… Та вас кортить довідатися про мою таємницю, ви гадаєте, що можете скористатися з неї… Ні, не зможете… Бо щастя моє було в синій, шовковій краватці, що мати сплела мені, коли я був ще хлопчаком. Не смійтеся, будьте ви прокляті! Ні, я не завожуся. Даю тільки ще одну ілюстрацію до того як сильно впливає щастя. Того дня, коли я вкупі з одним чоловіком витратив тисячу долярів на Луїзвільські та Нашвільські папери, щоб грати на ріжниці, того дня на мені була та краватка. Двадцять п’ять пунктів і двадцять п’ять хвилин. Це був початок. Тоді, поступово, я почав спостерігати, що коли на мені нема цієї краватки, я втрачаю гроші. Вона стала потім дуже обтріпана, і я ховав її до кишені. Та це не допомагало. Я мусив носити її на шиї, розумієте? А решта — старезна історія, джентлмени… Була собі дівчина, будь вона проклята, але я кохав її. Хотів довести, що нема в світі нічого, чого я не зробив би для неї, отож подарував їй цю краватку. Вдавав, ніби це жарт, і реготався — ха-ха-ха! Та вона, вигукнувши: «алеж це якесь дрантя!» укинула її в огонь… Ще одна ілюстрація… Друзі, чи ви, часом, не почастуєте мене? Я випадково опинився без грошей сьогодні… Дякую, сер… Це надає свіжої сили людині…