У напхом напханому ваґоні підземної залізниці хлопця-посланця придавили до спини високої білявої жінки, що від неї тхнуло пахощами «Мері Ґарден». Лікті, пакунки, плечі, стегна, збивалися все ближче щоразу, як ваґон нахилявся, скрегочучи. Мокре від поту кепі «Західнього Об’єднання» зсунулося хлопцеві на бакир. Якби у мене була така панійка, як оце, то заради неї варто було б спинити поїзд, погасити вогні, розтрощити навіть ваґони. Я міг би мати її, якби у мене досить було грошей. Поїзд притишив ходу, вона навалилася на нього, а він заплющив очі, затаївши подих. Його ніс сливе вгруз їй у шию. Поїзд спинився. Людська хвиля винесла його у двері.
Засліплений, спотикаючися, вийшов на повітря, на мерехтливі квартали світла. На Верхньому Бродвеї повнісінько було людей. На розі Дев’яносто Шостої вулиці стояли подвоє і потроє матроси. Хлопець з’їв два бутерброди з шинкою і з ліверною ковбасою у крамничці делікатесів. У жінки біля конторки було волосся кольору сиру, як і в тієї дівчини у ваґоні підземки, але ця видавалася гладшою й старішою. Дожовуючи решту бутерброда, хлопець сів у ліфт, щоб потрапити до Японського саду. Там посидів якусь мить перед екраном, що миготів йому в очах. Всі мабуть, думають, що я смішний у своєму одягу посланця. Краще піти звідси. Мушу віднести ще телеграми.
Підтягши тугіше поясок, побіг униз сходами. Тоді попростував Бродвеєм до 105 вулиці, на схід, до Авеню Колюмба, якомога уважніше примічаючи двері, пожежні драбини, вікна, карнізи. Ось тут. Світилося тільки на другому поверсі. Подзвонив на другий поверх. Клацнув замок. Він збіг східцями. Жінка з трав’янкуватим волоссям і червоним од плити обличчям висунула голову в двері.
— Телеграма Сантіоно.
— Тут немає такого.
— Вибачте. Я певно не туди подзвонив.
Двері зачинилися перед самісіньким його носом. Жовте, затягнуте обличчя хлопцеве враз напружилося. Легесенько навшпиньках, побіг сходами, аж до невеличкої драбини до ляди. Коли підіймав її, загуркотів засув. Він затаїв подих. Опинившися на даху, де рипів під ногами попіл, обережно зачинив ляду. Стрункими шерегами стояли навколо димарі, чорні на блискучому тлі вулиць. Зігнувшися, тихесенько пішов до заднього боку будинку й спустився ринвою на пожежну драбину. Коли ставав на підвіконня, потрапив ногою на цвіточник. Скрізь темно. Вліз у вікно до душної кімнати, де тхнуло жінкою, засунув руку під подушку на незастеленому ліжку, облапав столика, розсипав пудру, обережно висунув шухляду, годинник, наколовся пальцем на шпильку, брошка, щось зашаруділо під рукою: кредитки, жмут кредиток. Треба йти. Вниз пожежною драбиною, до нижчого поверху. Світла нема. Знов одчинене вікно. Однаково, що взяти ласощі у дитини. Така сама кімната, тхне псом, ладаном і якимсь наркотиком. Побачив свій невиразний одбиток на склі шафи. Втрапив рукою, у слоїчок з кольдкремом. Обтер руку об штани. Сто чортів. Щось м’яке й кудлате вискочило з вереском йому з-під ніг. Тремтячи завмер посеред узької кімнати. У кутку голосно гавкав маленький пес.