Світло залило кімнату. В одчинених дверях стала дівчина, скерувавши на нього револьвер. Позад неї був чоловік.
— Що ви тут робите? Та це посланець з «Західнього Об’єднання»… Світло сплело мідяне павутиння навколо її голови, вирізьбило тіло під червоним шовковим кімоно. Юнак був жилавий і брунатний у розстебнутій сорочці. Ну, то що ви робите тут, у кімнаті?
— Прошу, мадам, мене примусив голод. Голод і тяжка недуга старої матері.
— Чи це не дивно, Стене? Він злодій! — Вона махнула револьвером. — Ходімо до передпокою.
— Добре, міс, усе, що ви звелите, міс, тільки не видавайте мене бикам[4]. Подумайте про стару мою матір. У неї серце розірветься.
— Гаразд. Але мусите покласти назад те, що взяли.
— Слово чести, я не встиг нічого взяти.
Стен, заливаючися сміхом, упав у крісло.
— Еллі, ти надзвичайна! Ну, хто б сказав, що ти здатна на таке!
— Хіба ж не грала я цієї ролі минулим літом?… Ну, то давайте вашу зброю.
— У мене нема зброї, міс.
— Я не вірю вам, але можете йти.
— Дякую, міс.
— Алеж ви заробляєте гроші, як посланець.
— Тиждень тому мене звільнили, міс. Тільки голод міг мене штовхнути на таке.
Стен звівся не ноги.
— Дамо йому доляра й хай іде до дідька.
Коли хлопець стояв уже за дверима, вона простягла йому доляра.
— Ви — янгол, — мовив він, задихаючися. Схопив її руку з кредиткою і поцілував. Схилившися над рукою і цілуючи її мокрим поцілунком, угледів шматочок тіла в розрізі широкого червоного рукава. Коли, все ще тремтячи, йшов сходами, озирнувся назад, і побачив, що чоловік і дівчина стоять оповивши одне одного руками й стежать за ним. Очі йому повні були сліз. Засунув доляра до кишені.
Якщо ти, хлопче, будеш і надалі такий ласий до жінок, то незабаром опинишся в тому невеличкому літньому готелі на березі річки… А все ж таки вона красуня! Тихенько посвистуючи, пішов до повітряної залізниці й сів у поїзд до центру. Часом засував руку до кишені й лапав згорток кредиток.
Збіг сходами до третього поверху, де тхнуло смаженою рибою і вугільним ґазом і тричі подзвонив біля брудних скляних дверей. Якусь мить перечекавши, тихенько постукав.
— Це ти, Майку? — долинув тихий, тонкий жіночий голос.
— Ці, це я, Нікі Шац.
Гостровида жінка з нафарбованим хною волоссям одчинила двері. Поверх мереживом облямованої білизни на ній була хутрянка.
— Як справи, хлопче?
— Мене впіймала на гарячому вродлива дама, і, як на твою думку, що вона зробила? — Схвильовано розповідаючи, він попростував слідом за жінкою до їдальні з облупленими стінами. На столі стояли склянки й пляшка міцного віскі. — Вона дала мені доляра й порадила стати цяцею-хлопчиком.
— Хай вона йде до дідька.
— Ось годинник.
— Це дитячий Інґерсоль. Я не вважаю його за годинник.
— Добре, тоді посвіти на це. Він простяг жмут кредиток. — Може скажеш, що й це не гроші? А тут понад тисячу.
— Давай сюди! — вона жадібно схопила жмут, очі їй загорілися. — Тай ґава ж ти! — Шпурнула додолу гроші, заломила руки. — Це театральні гроші, дурна твоя голово, чортів виродку…
Вони, сміючися, сиділи поруч на краєчку ліжка. Душне повітря кімнати, повної шовкового одягу, порозкиданого по стільцях, просякло збляклими пахощами жовтих троянд, що стояли на столі. Обійми їхні ставали міцнішими. Зненацька Стен визволивсь і. нахилившися, поцілував її в уста.
— Злодій, — промовив тихенько.
— Стен…
— Еллі…
— Я думала, що то Джоджо, — надсилу, крізь сміх, пошепки вимовила вона. — Це дуже схоже на нього — підкрастися тихенько.