— Еллі, я не розумію, як можеш ти жити з ним поміж цих людей. Ти така хороша. Якось важко уявити тебе серед цього всього.
— Воно було досить легко, поки я не зустріла тебе… І, щиро кажучи, Джоджо не поганий. Просто відмінна якась, безщасна людина.
— Але ти цілком з іншого світу, дитинко. Тобі слід жити на даху Вулдворського будинку в кришталевій кімнаті, поміж вишневого цвіту.
— Яка у тебе брунатна спина, Стене.
— Це від плавби.
— Так швидко?
— Певно зосталося ще від минулого літа.
— Щасливий ти! Я ніколи не могла навчитися плавати до пуття.
— Я навчу тебе… Давай у неділю раненько поїдемо моїм Дінґо на Льонґ Біч. Туди, далі, там завжди порожньо. Не треба навіть брати купального одягу.
— Мені подобається, що ти такий худий і твердий, Стене… Джоджо надто білий і м’який, сливе, як жінка.
— Заради всього святого, не згадуй ти про нього тепер.
Стен стояв, розставивши ноги, застібаючи сорочку. — Слухай, Еллі, давай підемо кудись вип’ємо… Мені гидко тепер зустрічатися з кимсь і брехати… Присягаюся, можу побити когось стільцем.
— У нас є ще час. Раніше дванадцятої ніхто не вернеться… Я дома тому, що мені болить голова.
— Еллі, ти любиш свій біль голови?
— До нестями, Стене.
— Певно отой злодій з «Західнього Об’єднання» знав це… Лелечко! Злодійський наскок, адюльтер, тікання пожежними драбинами, ринвами… Чудове життя!
Коли вони разом пішли вниз сходами, Еллен міцно стисла йому руку. Перед поштовою скринькою у занехаяному коридорі він, раптом, схопив її за плечі, перегнув голову і міцно поцілував. Важко дихаючи, йшли вони вулицею до Бродвею. Він узяв її під руку, а вона міцно притисла його руку ліктем собі до боку. Якось невиразно, немов би крізь грубе скло акваріюму, бачила обличчя, овочі на вітринах, коробочки з консервами, барильця з оливками, яскраві квіти, електричні реклями. Коли вони перетинали поперечні вулиці в обличчя їй линув подих вітру з річки. Швидкі, яскраві погляди очей з-під солом’яних брилів, підборіддя, тонкі вуста, пухкі вуста, голодні тіні на вилицях, обличчя дівчат і юнаків, немов метелики пурхали й бились об неї, коли вона йшла пліч-о-пліч з ним у бринливу жовту ніч.
Вони сіли десь до столика. Пульсувала оркестра.
— Ні, Стене, я нічого не можу пити. Пий сам.
— Невже, Еллі, ти не почуваєш себе так гарно, як я?
— Навіть краще… А ще кращого просто не стерплю. І не в силі з’осередити досить уваги на склянці, щоб випити її. Вона примружилася, так яскраво блищали йому очі.
— Стен був п’яний.
— Я хотів би, щоб земля була твоїм тілом, щоб я міг їсти його плоди, — ненастанно повторював він.
Еллен увесь час длубала виделкою холодного велшського кролика. Вона почала падати, поштовхами, немов ваґон з гір, у холодну безодню розпуки. У порожньому чотирикутнику посеред кімнати чотири пари танцювали танґо. Звелася з місця.
— Стене, я мушу йти додому. Взавтра мені треба рано встати, бо цілісінький день буде репетиція. Зайдеш о дванадцятій до театру.
Він кивнув головою й налив собі другу склянку гайболлу. Вона постояла якусь мить за стільцем, дивлячися вниз на довгу його голову з густим закрученим волоссям. Він тихенько, сам собі мурмотів вірша. «Я бачив білу безжальну Афродіту, жахливо вродливу. Бачив розмаяне її волосся і ноги без сандалій…. Блискучу, немов полум’я або захід сонця на морі. Бачив соромливу…» а з біса гарні ці поезії Сапфо.
Опинившися на Бродвеї, Еллен знову відчула приплив веселощів. Стала посеред улиці, чекаючи на трамвай. Повз неї продзичав таксі. Теплий вітрець з річки приніс довгий стогін гудка з пароплаву. У безодні її душі тисячі крихітних ґномів будували крихкі, високі, блискучі вежі. Дзвонячи, наблизився трамвай і спинився. Увіходячи до ваґону, згадала невиразно дух Стенового тіла, коли він, спітнілий, лежав у неї в обіймах. Сіла на лавці, кусаючи губи, щоб не заплакати. Яка жахлива мука кохати! Насупроти неї два чоловіка з риб’ячими обличчями без підборіддів весело розмовляли, ляпаючи один одного по гладких колінах.
— Кажу вам, Джіме, що ця Ірен Косл з глузду мене зводить! Коли я бачу, як вона танцює уонстеп, то мені здасться, ніби чую співи херувимські.
— Але вона надто худа.
— А проте, ніхто на Бродвеї не зазнав такої гучної слави, як вона.
Еллен злізла з трамваю й повернула на схід розпачливо порожнім тротуаром 105-ої вулиці. Сморід матраців і сну цянув із кварталів узьковіконних будинків. Із рівчаків смерділо кислим. У темному підворітті чоловік і дівчина похитувалися, міцно стисши одне одного в обіймах. На добраніч. Еллен посміхнулася щасливо. Гучна слава на Бродвеї. Ці слова, немов ліфт несли її на запоморочливу височінь, де дзичали червоні, зелені й золоті електричні реклями, де на дахах небосягів сяяли вогнями сади, духом орхідей насичені, а вона, в позлотисто-зеленій сукні, танцювала танґо з Стеном під повільний ритм оркестри, а оплески мільйонів глядачів налітали на них поривами, неначе шквал на морі. Гучна слава на Бродвеї.