Джо Гарленд стояв у своїй кімнаті, засунувши руки в кишені й дивлячися на картину «Загнаний олень», що висіла криво на зеленій стінці, яка впиралася в розхитане залізне ліжко. Його холодні пальці неспокійно ворушились у кишенях. Голосно говорив сам до себе. «О, все залежить від щастя, це вам відомо, але я востаннє звертаюся до Мерівейлів. Емілі допомогла б мені, як би не цей проклятий старий скнара. У неї є тепле місце в серці. Але ніхто з них не розуміє, що в цьому не завжди винна сама людина. Все це від щастя, але колись і вони годувалися з моїх рук». Власний гучний голос різав йому вуха. Він міцно стулив уста. Я роблюся дуже балакучим. Почав тупцятися туди й сюди поміж стінкою й ліжком. Три кроки туди. Три кроки сюди. Підступив до вмивальника й напився з глека. Вода тхнула гнилим деревом і помийницею. Виплюнув те, що залишилось в роті. Мені б доброго біфстекса, а не води. Ударив один об один стиснутими кулаками. Треба щось зробити. Треба чимсь зарадити.
Одяг пальто, щоб закрити дірку на штанях. Обтріпані рукава лоскотали йому зап’ястки. Темні приступки рипіли. Був такий кволий, що держався за поруччя, щоб не впасти. З дверей на першому поверсі визирнула стара жінка. Тоненька кіска стирчала збоку, ніби намагаючися втекти з-під сірої наколки.
— Містере Гарленд, а як з платнею за три тижні?
— Я саме йду з чеком одержувати гроші, місис Будковіч. Ви дуже добрі, що чекаєте. І, може вам цікаво знати, що мені обіцяли, ні, навіть ґарантували, дуже добру посаду з понеділка.
— Я чекаю три тижні. Більше чекати не можу.
— Але, шановна леді, запевняю вас чесним словом джентлмена…
Місис Будковіч знизала плечима. Її голос, тонкий і пронизливий, рипів, немов ваґонетка на рейках.
— Ви заплатите мені п’ятнадцять долярів, або я винайму кімнату комусь іншому.
— Я заплачу вам сьогодні ж увечорі.
— Коли саме?
— О шостій годині.
— Гаразд. Дайте мені ключа.
— Алеж так не можна. А як я спізнюся?
— Тому я й хочу мати ключа. Мені обридло чекати.
— Добре, ось вам ключ… Сподіваюся, ви розумієте, що після такої образи я не можу зоставатися надалі під одною з вами покрівлею.
Місис Будковіч хрипко засміялася.
— Дуже добре. Тільки-но заплатите мені п’ятнадцять долярів, можете забирати ваші лахи.
Він поклав зв’язані мотузком два ключі на сіру її долоню і, стукнувши дверима, вийшов на вулицю.
На розі Третьої Авеню спинивсь і стояв тремтячи під гарячим полудневим сонцем, тоді як піт струмився йому за вухами. Був надто кволий, щоб лаятися. Зубчасті чотирикутники гуркоту падали один по одному йому на голову — над ним пройшов поїзд повітряної залізниці. Ваговози скреготіли на брукові, здіймаючи порох, що тхнув ґазоліном і розчавленим кінським гноєм. Мертве повітря смерділо крамницями та харчевнями. Він почав поволі йти до Чотирнадцятої вулиці. На ріжку його спинив теплий зиб тютюнового диму, немов би хто поклав йому руку на плече. Стояв, заглядаючи до крамнички, стежачи, як тонкі поплямовані пальці цигарника загортають листки тютюну. Згадавши сиґари Ромео та Джульєта глибоко втяг повітря. Розгорнути м’яку сухозлотицю, обережно зняти поясочок, зрізати ніжно, немов шматочок м’яса, край ножиком з ручкою з слонової кістки. Пахощі воскового сірничка. Глибоко вдихнути терпкуватий, виткий, солодкий дим. А тепер щодо справи з паперами Північної Тихоокеанської… Міцно стулив кулаки у липких кишенях непромокального пальто. Взяла у мене ключа, стара відьма. Я ще доведу їй, будь вона проклята! Джо Гарленд може впасти, але гордість у нього ще є.
Попростував Чотирнадцятою вулицею на захід і, все ще схвильований і заглиблений у спогади, увійшов до невеличкої паперової крамниці, непевною ходою подався вглиб і спинився в дверях маленької контори, де сидів біля столу синєокий, лисий, гладкий чоловік.
— Галло, Фельзіусе, — крикнув Гарленд.
Гладкий чоловік злякано підвівся.
— Алеж це містер Гарленд!
— Гарленд і є, Фельзіусе… ніби поганкувато виглядає? — сміх завмер йому в горлі.
— Ні, я… Сідайте, містере Гарленде!
— Дякую, Фельзіусе… Фельзіусе, я занепав і мені приходить край.
— Вже має бути п’ять років, як я не бачив вас, містере Гарленде.
— Жахливі ці п’ять років для мене… Хоч, гадаю, все це від щастя. Мені щастя вже не посміхнеться до віку. Пригадуєте, як я прийшов тоді по боротьбі на біржі та зчинив справжнісіньке пекло в конторі? Тоді службовці мали добру нагороду до свят.