— Це так, містере Гарленд.
— Певно вам сумно тепер у крамниці після тієї метушні на Волл Стріт?
— Мені це більше подобається, містере Гарленд. Не маю над собою господаря.
— А як дружина й діти?
— Дякую, добре. Старший хлопець нещодавно скінчив вищу школу.
— Це той, що йому дали моє ім’я?
Фельзіус притакнув. Його гладкі, ковбасуваті пальці неспокійно ворушилися на столі.
— Пригадую, що я мав намір допомогти цьому хлопчикові. Як це смішно! — Джо Гарленд кволо засміявся. Він почував, як холодна темрява підкрадається до нього ззаду. Обхопив руками коліна й напружив м’язи. — Бачите, Фельзіусе, справа в тому… Я саме тепер опинився в дуже скрутному матеріяльному стані… Вам відомо, що таке трапляється. — Фельзіус дивився просто перед себе на стіл. Бусинки поту проступили на лисій його голові. — Адже у всіх нас бувають нещасливі часи, хіба ні? Ну, то я хотів позичити у вас зовсім невеличку суму на кілька день, усього там кілька долярів, ну, скажемо двадцять п’ять… Мені це потрібно для деяких комбінацій…
— Містере Гарленд, я не можу. — Фельзіус звівся на ноги. — Мені шкода, але принцип є принцип… Я ніколи, через усе своє життя, ні у кого не позичав і не давав сам, жадного сента. Певно, ви розумієте мене…
— Добре, не будемо говорити про це. — Гарленд кволо зіпнувся на ноги. — Дайте мені четвертака… Я не такий уже молодий, як колись, і два дні не їв, — промурмотів він, дивлячися на потріскані свої черевики. Простяг руку і вхопився за стіл, щоб не впасти.
Фельзіус одсахнувся до стінки, немов боючися, що його вдарять. Простяг п’ятдесят сентів куцими пальцями, що помітно тремтіли. Гарленд узяв їх і, не промовивши й слова, поплентався через крамницю. Фельзіус витяг з кишені носовичка з фіялковою облямівкою, обтер собі чоло й знову взявся до листів.
«Насмілюємося звернути Вашу увагу на наш новий фабрикат Mullen superfine, що ми вважаємо за свій обов'язок радити всім нашим клієнтам, як нове незрівняне ні з чим досягнення в паперовій промисловості…»
Вони вийшли з кінотеатру, мружачи очі на яскравому електричному світлі. Кассі стежила, як він стояв, розставивши ноги й зосереджено запалював сиґару. Мак-Евой був присадкуватий чоловік з бичачою шиєю, у піджаку з одним ґудзиком, картатій камізельці, а в грезетовій його краватці стреміла шпилька з собачою голівкою.
— Або паскудна картина, або я голляндець — буркнув він.
— А мені подобаються фільми про мандрівки, Моррісе. Цей танок швейцарських селян… Мені здавалося, що і я там, разом з ними.
— З біса парко… Я не від того, щоб випити.
— Алеж Моррісе, — ти обіцяв, — заскиглила вона.
— О, я просто мав на думці содову воду. Не нервуйся!
— Оце чудово! Я так люблю содову воду.
— А потім ми підемо до парку.
Вона опустила вії. — Добре, Моррісе, — прошепотіла, не дивлячися на нього. Злегка здрігаючися, взяла його під руку.
— Якби тільки я не був таким банкротом…
— Мені байдуже, Моррісе.
— А мені не байдуже.
На майдані Колюмба вони увійшли до аптечної крамниці. Дівчата в зелених, фіялкових, рожевих літніх убраннях, юнаки в солом’яних брилях стояли в три шереги біля прилавка, де продавали содову воду. Кассі стала позаду, захоплено стежачи, як він прокладав собі шлях. Біля неї якийсь чоловік перехилившись через столик, розмовляв з дівчиною. Криси солом’яних їхніх брилів ховали обличчя обох.
— Можете робити що хочете, — сказав я йому, а тоді пішов.
— Себто він прогнав тебе.
— Ні, слово чести я пішов раніш, ніж він зміг би це зробити. Він мерзотник. Не хочу я більше терпіти той глум. Коли я виходив з контори, він гукнув на мене. «Юначе», каже, «я хочу дещо сказати вам. Ніколи вам не поведеться добре, поки ви не зрозумієте, хто господарі в цьому місті і, що господарі ці не такі, як ви».
Морріс простягав їй ванільне морозиво з содовою водою.
— Знову замріялася, Кассі. Ти скидаєшся на пташку-сніголюба.
Посміхаючися, з блискучими очима, вона взяла содову воду. Він пив кока-кола.
— Дякую, — мовила. Обсмоктала ложку морозива пухкими вустами. — О, Моррісе, це розкішно!
Стежка поміж круглих виплесків дугових ліхтарів упірнала в темряву. Крізь косі смуги світла й потайливі тіні, що попричаювалися обабіч, стояв дух запорошеного листу, потолоченої трави і зрідка линули свіжі пахощі сирої землі з-під кущів.
— О, мені подобається в парку! — проспівала Кассі. Вона стримала відрижку. — Знаєш, Моррісе, мені не можна їсти цього морозива. Завжди відрижка після нього.