Морріс не відповів нічого. Він оповив її рукою і так міцно пригорнув до себе, що її бедро терлось об його, як вони йшли.
— Еге, Пірпонт Морґан помер… Шкода, що не одписав мені мільйонів зо два.
— О, Моррісе, як би це було чудово! Де б ми тоді жили? У Південній частині Центрального парку?
Вони спинились і глянули назад на переблиск електричних реклям на майдані Колюмба. Ліворуч, у будинку з білим фасадом пробивалося світло крізь запони на вікнах. Повівши пильним поглядом навколо, Морріс поцілував її. Вона відсахнулася.
— Не треба. Хтось може побачити, — прошепотіла злякано. Всередині їй щось закрутилось і загуло, немов динамо. — Моррісе, я досі не казала ще тобі. Здасться Ґолдвейзер хоче дати мені можливість самостійно виступити у нього на виставі. Він режисер і має чималий вплив. Учора бачив, як я танцюю.
— А що він сказав?
— Він сказав, що влаштує мені побачення з хазяїном… Але, Моррісе, це зовсім не те, чого я хочу. Воно таке вульґарне й жахливе. А я прагну краси. Я почуваю, як всередині у мене щось пурхає і б'ється, щось таке, чому не знайдеш назви, немов прекрасна яскравопера пташка у жахливій залізній клітці.
— Тобі ніколи не щаститиме, Кассі. Лихо в тому, що ти надто театральна.
Вона глянула на нього повними сліз очима, що блищали у білому, напудрованому світлі дугового ліхтаря.
— Ой, тільки не плач, Кассі! Я нічого поганого не мав на думці.
— Я зовсім не театральна з тобою, Моррісе, — вона висякалась і витерла очі.
— Ти дуже добра й мені шкода тебе. І хотілось би, щоб маленька моя дівчинка виявила кохання до мене, приголубила трошки. Е, Кассі, життя не тільки пиво й квашена капуста! — Вони пішли далі, щільно пригорнувшись одне до одного й відчули камінь під ногами. Опинилися на невеличкому гранітному горбі, що заріс навколо кущами. Огні з будинків, що оторочували цей край парку освітлювали їм обличчя. Стали нарізно, держачися за руки.
— Візьми оту рудоволосу з 105-ої вулиці… Б’юсь об заклад, що вона не буде театральною на самоті з хлопцем.
— О, це жахлива жінка! Їй байдужісінько, щоб там не говорили про неї. Ти неможливий, Моррісе…
Вона знов почала плакати.
Він брутально потяг її до себе, міцно притулив, оповивши твердою рукою спину. Вона відчула, як ноги їй затремтіли й ослабли. Почала падати в кольорову безодню непритомности. Його вуста не давали їй відідхнути.
— А ну, глянь! — прошепотів він, одхиляючися від неї. Вони непевною ходою пройшли далі стежкою поміж кущів. — Ні, здасться нема.
— Що таке, Моррісе?
— Фараон. Ото лиха година, немає де дітися. Може ми підемо до тебе?
— Алеж Моррісе, всі бачитимуть нас.
— Ну то що? Там, у вас, усі це роблять.
— О, я ненавиджу, коли ти так говориш! — Справжня любов повинна бути чиста… Моррісе, ти не кохаєш мене!
— Ой, дай мені перепочити хоч одну хвилинку, Кассі… Яка мука бути злиднем.
Вони сіли на освітленій лавці. Позад їх з ненастанним дзижчанням двома потоками мчали шляхом автомобілі. Кассі поклала йому руку на коліно. Він накрив її своєю великою твердою долонею.
— Моррісе, я почуваю, що ми будемо дуже щасливі, я почуваю це. Певна, що ти дістанеш десь хорошу посаду.
— А я не певний… Я не такий і молодий, Кассі. Мені не можна вже марнувати часу.
— Ти дуже молодий, Моррісе. Тобі тільки тридцять п’ять років… І мені здасться, що станеться якесь диво. Я матиму можливість танцювати.
— Тобі треба перевершити цю рудоволосу…
— Еляйн Оґлторп? Її не можна назвати талановитою. Але я відмінна від неї. Не дбаю про гроші; хочу жити для танцю.
— А я хочу грошей. Маючи гроші, можна робити все, що заманеться.
— Але, Моррісе, невже ти не віриш, що можна здобути все, якщо тільки дуже захотіти цього? Я вірю.
Він оповив їй стан вільною рукою. Вона поволі схилила йому голову на плече.
— Байдуже, — прошепотіла пересохлими вустами.
Позад них лімузіни, мотоциклі, туристські автомобілі, седани мчали шляхом двома рівними, суцільними потоками, виблискуючи гадючками вогнів.
Цинамонова саржова сукня, що її вона складала, тхнула камфорою. Нахилилася, щоб покласти її в скриню. Тонкий папір на дні зашарудів, коли вона розправила на ньому бганки рукою. Перше фіялкове проміння світанку заглядало у вікно й електрична лямпа червоніла, немов безсонне око. Еллен зненацька випросталась і застигла посеред кімнати, спустивши руки. Обличчя їй злегка зашарілося.
— Надто гидко! — вимовила вона. Закривши рушником сукні в скрині, почала кидати на нього щітки, пантофлі, невеличке люстро, сорочки, пуделочка з пудрою. Тоді зачинила віко, замкнула замок і поклала ключа в гаманець із крокодилячої шкури. Стояла, розгублено дивлячися навколо, смокчучи зламаний ніготь. Жовте соняшне світло заливало скісним промінням димарі й карніз будинку по той бік улиці. Погляд її впав на літери Е. С. О. на скрині.