— Досить важка, міс.
— Мені соромно, що ви несли її самі.
— О, я носив і важчі речі.
— Мені треба до готелю Бревурт П’ята Авеню, поблизу Восьмої вулиці.
Нахиляючися, щоб завести машину, він зсунув кепі на потилицю, й пасмо рудуватого волосся впало йому на очі. — Гаразд, повезу куди схочете, — мовив він, стрибаючи на своє місце, бо вже задзичав мотор. Коли вони повернули сливе порожнім, осяяним сонцем Бродвеєм, почуття щастя у неї всередині почало сичати й підноситися, немов фейверк. Свіже, тремтливе повітря било їй в обличчя. Шофер, повернувшися до відчиненого віконця забалакав до неї.
— Я думав, що ви поспішаєте до поїзда, щоб кудись поїхати, міс.
— Еге, я таки їду.
— Гарний день, щоб кудись поїхати.
— Я ухожу від свого чоловіка. — Слова вихопились у неї раніш, ніж вона встигла спинити їх.
— Він вигнав вас?
— Ні, не можу цього сказати, — засміялася вона.
— А моя дружина вигнала мене три тижні тому.
— Як же це сталося?
— Коли я прийшов уночі додому, вона не пустила мене до кімнати. Поки був на роботі, вставила інший замок у двері.
— Як це чудно.
— Вона казала, що я надто часто напиваюся. Я не вернуся більше до неї й не допомагатиму їй… Коли хоче, хай тягне мене до права. Досить уже цього. Я найняв кімнатку на Двадцять Другому Авеню разом з одним хлопцем, ми купимо піяно тай будемо собі жити.
— Складна річ подружнє життя, правда?
— Маєте рацію. Поки ще не одружився, все добре, але другого по шлюбі ранку, вже шкодуєш.
П’ята Авеню була чиста й порожня, підметена іскрястим вітром. Дерева у Медісон Сквері, якісь несподівано яскравозелені, скидалися на папороть у темній кімнаті. В готелі Бревурт заспаний француз-портьє взяв її речі. У низькій, у біле пофарбованій кімнаті соняшне світло дрімало на полинялих червоних кріслах. Еллен, немов маленька дитина, плескаючи руками, вистрибцем бігала по кімнаті. Випнувши губи й схиливши голову, розставляла на столі туалетне приладдя. Тоді, повісивши жовтого халата на спинку стільця, роздяглася. Вгледіла свій одбиток у свічаді й стала перед ним гола, поклавши руки на невеличкі, тугі, як яблука, груди.
Накинувши на себе халата, наблизилася до телефону.
— Пришліть, будь ласка, чашку шоколяду й булочок до 108 кімнати… і, якщо можна, не гаючись. — А тоді лягла у постіль. Лежала, сміючися, простягши ноги на холодному, слизькому простирадлі.
Шпильки кололи їй голову. Сівши, повиймала їх і розпустила важкі пасма волосся по плечах. Схилилася підборіддям на коліна й замислилася. Часом чула гуркіт ваговозів на вулиці. У кухні внизу почали дзвеніти посудом. Звідусіль линув стукіт і гомін — почалася денна метушня. Вона почувала себе самотньою й голодною. Ліжко було неначе пліт, а вона покинена на ньому сама, довіку самотня, пливе бурхливим океаном. За спиною їй перебігло тремтіння. Підтягла ближче коліна до підборіддя.
III. Диво дев’яти день
Сонце схиляється до Джерсі, сонце за Гобокеном.
Стукають покришки друкарських машинок, засуваються висувні конторки; ліфти підносяться вгору порожні, падають вниз повні. Відплив у нижчій частині міста, приплив до Флетбуш, Вудлавн, Дікмен Стріт, Шіпсгед, Нью-Лотс Авеню і Кенерсі.
Рожеві метелики, зелені метелики, сірі метелики. ПЕВНЕ СПРАВОЗДАННЯ БІРЖІ РОЗВ'ЯЗАНО САВРСЬКЕ ПИТАННЯ. Газети мають поміж обвислих, виснажених по конторах і крамницях облич, болять пучки, ниють ноги, плечисті чоловіки пхаються до ваґонів підземки. 8 СЕНАТОРІВ, 2 ВЕЛЕТНІ. ДІВА ЗНАЙШЛА СВОЄ ПЕРЛОВЕ НАМИСТО, ГРАБУНОК НА 800 000 ДОЛЯРІВ.
Відплив на Волл Стріт, приплив на Бронкс.
Сонце впало за Джерсі.
— До сто бісів! — вигукнув Філь Сендборн, стукнувши кулаком по столу. — Я не згодний! Моральність людини не стосується нікого. Вони мусять зважити тільки на роботу.
— Себто?
— Себто я вважаю, що Стенфорд Вайт більше зробив для Нью-Йорку, ніж хто інший. Поки його не було, ніхто навіть не знав, що є така річ, як архітектура. А оцей Тау спокійнісінько застрелив його тай пішов собі… Слово чести, якби людність цього міста могла збагнути…
— Ви, Філю, хвилюєтеся хто зна й чого, — його співбесідник вийняв сиґару з рота, одкинувся на спинку стільця й позіхнув. — До біса, мені хочеться швидше піти у відпустку. Як добре було б податися знову до Мейнських лісів.