Джіммі буркнув щось невиразне. Коли вони повернули на Шосту Авеню, їх спинив полісмен.
— Що у вас з автомобілем? — загорлав він.
— Я саме їду до гаража лагодити його. Випадає глушник.
— Треба пильнувати. Вдруге заплатите штраф.
— Тобі завжди щастить викрутитися, Стене, — зауважив Джіммі. — А я ніколи не вмію, дарма що на три роки старший за тебе.
— Це особлива здібність.
У ресторані йшов веселий дух смаженої картоплі та коктейлю, сиґар і коктейлю. Було душно і повнісінько балакучих, спітнілих облич.
— Але, Стене, не треба романтично підводити очі, коли ти питаєш про Рут. Ми з нею тільки приятелі.
— Слово чести, я не мав ніякої прихованої думки… Та, однаково, мені сумно чути таке… Я гадаю, що це жахливо.
— Рут нічим не цікавиться, опріч театру. Вона так божевільно прагне слави, що відкинула все інше.
— На якого дідька люди прагнуть слави? Хотілось би мені зустріти когось, хто прагне провалу. Він єдиний чогось вартий.
— Це тільки тоді, як маєш статки.
— Дурниці… А дуже добрий коктейль. Герфе, я вважаю тебе за єдину розумну людину в місті. Ти не честолюбний.
— Чому ти так думаєш?
— Ну, а навіщо тобі успіх? Адже ти не з’їси його й не вип’єш. Звичайно, я розумію, що люди не маючи засобів до життя повинні якось змагатись. Але успіх…
— Лихо моє в тому, що я ніяк не можу зважити, чого я найбільше прагну, отож і кручуся безпорадно.
— Певно бог вирішив уже це за тебе. А ти весь час про це знаєш, тільки не хочеш, навіть сам собі, признатися.
— Здається, найдужче мені хочеться податися десь із цього міста, поклавши насамперед бомбу під якийсь небосяг.
— Ну, то чому ти не робиш цього? Адже це тільки один крок.
— Алеж треба знати, де саме ступити.
— Це дрібниця. Вона нічого не важить.
— Коли маєш гроші.
— Гроші здобути найлегше від усього.
— Старшому синові фірми «Емері та Емері».
— Слухай, Герфе, не добре колоти мені очі батьковими гріхами. Адже тобі відомо, що я не менше за тебе ненавиджу все це.
— Я не докоряю тобі, Стене. Ти просто з біса щасливий — тай годі. Звичайно, і я теж щасливий. Щасливіший за багатьох. Мати залишила мені стільки грошей, що я мав що їсти аж до двадцяти двох років. Ще й тепер у мене є кілька сот одкладених про знаменний «чорний день», а дядько, хай йому лиха година, щоразу знаходить мені нову посаду, коли мене виганяють.
— Бе, бе, чорненький баранцю!
— Я таки справді боюся своїх дядьків та тіток… А якби ти побачив мого брата в перших Джемза Мерівейла! Він робить усе, що йому наказують і життя його буяє, немов зелене деревце… Якась мудра біблійська діва.
— А як на твою думку добре жити з нерозумною дівою?
— Стене, ти вже впився, й починаєш верзти дурниці.
— Бе, бе! — Стен поклав серветку, і, заливаючися горловим сміхом, одкинувся назад.
Нудний колючий дух абсенту зростав немов магічний трояндовий кущ із склянки Джіммі. Він втяг його й зморщив носа. — Як мораліст, я протестую, — мовив він. — Чудно якось усе це.
— Мені треба тепер віскі з содою, щоб осадити коктейль.
— Я стежитиму за тобою. Я працьовник. Повинен розбиратися поміж новин, що чогось варті й новин, що не варті нічого… Хоч, ні, не хочеться розпочинати таких розмов… Все це так злочинно, нерозумно… Цей коктейль справді з ніг валить.
— Але й на думку собі не покладай робити сьогодні щось інше, опріч як пити. І потім я хочу тебе зазнайомити з кимсь.
— А я хотів доброчесно сісти до столу й написати статтю.
— Яку саме?
— Дрібниця «Сповідь молодого репортера».
— Слухай, сьогодні четвер?
— Еге.
— Тоді я знаю, де вона.
— А я таки маю намір утікти звідси, — похмуро мовив Джіммі. — Подамся десь до Мехіко й забагатію… Я змарнував найкращі роки свого життя гниючи тут, у Нью-Йорку.
— А як же ти забагатієш?
— Нафта, золото, розбій, усе, опріч роботи в газеті.
— Бе, бе, чорний баранцю. Бе, бе!
— Досить уже тобі бекати.
— До дідька, давай подамося до ґаражу й полагодимо глушник.
Джіммі стояв у дверях брудного ґаражу. Курне, полудневе сонце яскравими гробачками ворушилося йому на обличчі й на руках. Брунатне каміння, червона цегла, асфальт, мерехтливі червоні й зелені літери вивісок, уривки паперу в рівчаку — все це поволі кружляло перед ним. Позаду розмовляли два шофери.
— Я мав добрі гроші, поки не злигався з паскудною цією бабою.
— Вона досить уродлива, Чарлі. А по першому тижні воно взагалі стає байдуже.
Наблизився Стен і, оповивши його рукою за плечі, повів улицею. — Автомобіль буде готовий не раніш п’ятої години. Візьмемо таксі… Готель Ляфайєт! — гукнув він шоферові й ляпнув Джіммі по коліну. — Ну, Герфі, старе викопане диво, чи ти знаєш, що сказав губернатор Північної Кароліни губернаторові Південної Кароліни.