Кілька пасом сивого волосся з слідами хни на кінцях упали їй на обличчя. Чоловік у білому фартусі приступив до столика.
— Слухайте, тітко Мак-Крі, якщо ви будете так поводитись, я вас викину звідси. Що вам треба?
— На п’ять сентів кренделиків, — верескнула вона, глянувши скоса на Гарленда.
Джо Гарленд знову поклав голову на руку й намагався заснути. Він чув, як поставлено таріль, учув беззубе її чвакання та сьорбання коли вона пила каву. Увійшов хтось новий і низьким буркотливим голосом розмовляв біля прилавка.
— Містере, містере, ну хіба це не жахливо, хотіти так випити? — Підвівши голову, він побачив її очі, кольору брудноблакитного молока з водою, що дивилися просто на нього. — Що ви збираєтеся робити, голубе?
— І сам не знаю.
— А добре б то було мати м’яку постіль, гарненьку сорочку й такого орла як ви, любий…
— Це все?
— О містере, якби сердешний мій чоловік був живий, він не дозволив би їм поводитися так зо мною. Мій чоловік утонув на Генералі Слокумі… А здасться, немов би це сталося вчора.
— Він не так, щоб і нещасливий.
— Алеж він помер без розгрішення, любий. Жахливо померти в гріхах…
— О, сто чортів, я хочу спати!
Її голос линув до нього кволим монотонним рипом, що від нього йому нили зуби. — Всі святі проти мене відтоді, як я втратила чоловіка на Генералі Слокумі. Мені не пощастило зостатися чесною жінкою… Вона знову почала плакати. — Пречиста діва й святі мученики проти мене, всі проти мене… О, невже ніхто не схоче приголубити мене?
— Я хочу спати… заткніться!
Вона схилилася й підняла свого капелюха, що впав додолу. Сиділа ридаючи, тручи очі брудними червоними кулаками.
— О, містере, невже ви не хочете приголубити мене?
Джо Гарленд, важко дихаючи, зірвався на ноги. — Прокляття, невже ви не можете замовчати? — Голос його пересікся в зойк. — Невже ніде не можна знайти спокійного куточка? Ніде людина не може відпочити!
Одягши кепі аж на очі й засунувши в кишені руки, він поплентався з харчевні. Над Четем Сквером, крізь плетево повітряної залізниці небо ясніло червонаво-фіялковою загравою. Вогні на порожньому Бавері скидалися на дві низки мідяних ґудзиків.
Пройшов, вимахуючи палицею, полісмен. Джо Гарленд відчув на собі його погляд. Наддав ходи й прибрав заклопотаного вигляду так, ніби поспішав десь у справі.
— Ну, міс Оґлторп, як вам це подобається?
— Що саме?
— О, ви знаєте! Бути дивом дев’яти день.
— Нічого не розумію, містере Ґолдвейзер.
— Жінки все розуміють, але не хочуть говорити про це.
Еллен, у шовковій сукні сталево-зеленого кольору, сидить у кріслі кінець довгої кімнати, що гуде голосами, мерехтить свічадами й самоцвітами, рябить рухливими плямами чорних фраків і сріблястими кольорами жіночих убрань. Кривий ніс Гаррі Ґолдвейзера зливається з похилим лисим чолом, а зад величезної постаті з краями трикутного позолоченого стільчака, невеличкі карі очі немов мацки повзають по її обличчю, поки він промовляє до неї. Якась жінка поблизу їх тхне сандаловим деревом. Жінка з жовтогарячими вустами й крейдяним обличчям під жовтогарячим тюрбаном, проходить повз них, розмовляючи з чоловіком з гострою борідкою. Жінка з яструбиним дзьобом і червоним волоссям кладе ззаду руку на плече чоловікові.
— Як ся маєте, міс Крюікшенк? Ну, хіба ж не дивно, що всі на світі зустрічаються на тому самому місці в той самий час?
Еллен, сидячи в кріслі, сонно прислухається до розмов. Холодок пудри на обличчі й руках, товщ фарби на вустах. Щойно вимите тіло — як фіялка під шовковою сукнею, під свіжою шовковою білизною. Вона сидить замріяна, сонно прислухаючися. Чоловічі голоси обв'язуються навколо неї. Вона сидить біла, холодна й недосяжна, неначе маяк. Чоловічі руки повзають по ній, немов комахи по твердому склу. Чоловічі погляди пурхають і б’ються безпорадно об неї, немов метелики. Але в глибокій чорній безодні всередині щось дзвенить неначе пожежна машина.
Джордж Болдвін стояв біля наготовленого до сніданку столу з згорненим числом Нью-Йоркського Таймзу в руці.
— Слухай, Сесілі, — промовив він. — Ми мусимо дуже розважно підходити до цього питання.
— А хіба ти не бачиш, що я силкуюся бути розважною? — спитала вона надтріснутим, плаксивим голосом. Він стояв, дивлячися на неї, качаючи край газети великим та вказівним пальцями. Місис Болдвін була висока жінка з копою каштанового волосся, дбайливо закрученого у високу зачіску. Вона сіла біля срібного сервізу до кави, стукаючи по цукорниці білими, немов гриби, пальцями з дуже гострими рожевими нігтями.