— Не роби того, що мама забороняє, — зауважив Ед Сетчер, переходячи на баркаролу.
Еллен почала танцювати баркаролу, розмахуючи руками й деручи прудкими ноженятами папір.
— Еде, заради всього святого, спини дитину, вона дере газету.
Він ударив рукою по клавішах, затримавши акорд. — Люба, не треба робити цього. Тато ще не прочитав її.
Еллен не спинялася.
Сетчер, схопившися з свого обертового стільця, схопив дитину й посадовив собі на коліна, а вона сміючись, одбивалася.
— Еллен, ти завжди повинна слухатися, коли мама що говорить тобі, і, люба, не можна нічого псувати. Щоб зробити таку газету треба грошей, потім ще й робітники працювали коло неї й татко ходив купувати її і ще не всю прочитав. Тепер Еллі розуміє? Нам треба будувати, а не руйнувати.
Він знову взявся до баркароли, а Еллен знов почала танцювати, обережно виступаючи поміж троянд на соняшному тлі килима.
Біля столика в ресторані снідало шестеро чоловіка. Вони їли дуже хапливо, позсувавши капелюхи на потилиці.
— Отакої! — вигукнув молодик, що сидів край столу, держачи в одній руці часописа, а в другій чашку кави. — Чи ви чули таке?
— Що саме? — буркнув довговидий чоловік з зубочисткою в куточку рота.
— На П’ятій Авеню з’явилася величезна гадюка… Жінки з вереском розбіглися хто куди, коли вона, сьогодні, о пів на дванадцяту ранку, вилізла із розколини в стіні водозбору на розі П’ятої Авеню та Сорок Другої вулиці й почала перелазити тротуар…
— Казка про білого бичка…
— Що з цього, — встряв старий чоловік, — коли я був хлопчиком, ми полювали на куликів на Бруклінській низині.
— Ой господи! Чверть на дев’яту, — промурмотів юнак, згортаючи газету та мерщій простуючи на вулицю Гедсон повну людей, що жваво йшли крізь рум’яний ранок, кожний своїм шляхом. Скрегіт підків на волохатих копитах бендюжних коней та гуркіт коліс продуктових возів зчиняли приглушливий гармидер та виповнювали повітря їдким пилом. Дівчина у брилику з квітами й величезним бузковим бантом під різко окресленим підборіддям чекала на нього у дверях комори «Сюліван і Ко». Юнак відчув, як йому всередині заклекотіло все, немов у щойно розкоркованій пляшці шипучки.
— Галло, Емілі! Слухайте, Емілі, я одержав надбавку.
— Ви майже спізнилися. Знаєте це?
— Але, слово чести, я маю два доляри надбавки.
Вона скинула підборіддям спочатку в один бік тоді у другий.
— Це мене мало тішить.
— А ви пам’ятаєте, що обіцяли мені, коли я одержу надбавку? — Вона глянула йому в очі й захихотіла.
— І це тільки початок…
— А яка користь з п’ятнадцяти долярів на тиждень?
— Що ж, це дає шістдесят долярів на місяць, і, потім, я вивчаю імпортну справу.
— Дурненький хлопчику, ви спізняєтеся. — Вона враз повернулась і побігла засміченими сходами нагору. Її складчаста спідниця-кльош мотлялася з боку на бік.
— Як я ненавиджу її! Як ненавиджу! — Ковтаючи сльози, що пекли йому очі, він швидко попростував вулицею Гедсон до контори Вінкл і Ґюлік, Вест Індійських Імпортерів.
Чардак коло брашпіля теплий і солоно-вогкий. Вони лежали поруч, одягнені в брудні пікейні штани, пошепки сонно розмовляючи. В ухах їм не вщухало шипіння води, коли прова незграбно розтинала трав'янкувато-сірі хвилі Ґольфштрома.
— J’te dis mon vieux, moi j’fou l'camp à New-Iork. Тієї ж миті, як ми причалимо, я зійду на берег і зостануся там. З мене досить цього собачого животіння. — У юнґи було ясне волосся й овальне біло-рожеве обличчя. Згасла цигарка випала йому з рота, поки він говорив.
— Merde! — Він сягнув по неї, але вона вислизнула йому з руки й скотилась у жолоб.
— Облиш. У мене є багато, — промовив другий хлопець. Він лежав на череві, пацаючи брудними ногами у млистому соняшному промінні. — Консул верне тебе знову на корабель.
— Він не впіймає мене.
— А військова служба?
— Під три чорти її. І Францію разом з нею.
— Ти хочеш стати американським громадянином?
— А чому ні? Людина має право вибирати собі батьківщину.
Другий задумливо потер носа кулаком, а тоді протягло свиснув.
— Ти розумний хлопець, Емілю, — промовив він.
— Слухай, Конґо, а чому й тобі не зробити так? Невже ти хочеш усе життя вигрібати бруд із смердючої корабельної кухні?
Конґо повернувся й сів скриживши ноги та чухаючи голову з густим чорним кучерявим волоссям.
— Слухай, скільки коштує жінка в Нью-Йорку?
— Не знаю, певно дорого… Я зсяду на берег не на те, щоб жирувати. Хочу знайти собі якусь працю й робитиму. Невже ти ні про що інше не можеш думати, опріч жінок?