— Скажіть, Еляйн, чи бувало це коли з вами? О, вибачте, я куплю вам друге блюдко. — Вона кволо зіпнулася на ноги й поставила чашку з ложечкою на камін.
— Ну, звичайно, бувало. Попервах, як ми одружились, я дуже мучилась.
— Ой, Еляйн, хіба це не гидко? Життя було б таке гарне, таке вільне й природне без цього… Я почуваю, як цей жах вповзає в мене, вбиває мене.
— Це з усіма буває, — похмуро мовила Еллен.
Кассі знов почала плакати.
— Чоловіки такі еґоїсти, такі тварини.
— Випийте ще чаю, Кассі.
— Ой, не можу! Люба, мене жахливо нудить… Боюся, що почну блювати.
— Праворуч за дверима ванна кімната, а тоді ліворуч.
Сціпивши зуби, Еллен ходила туди й сюди по кімнаті.
— Я ненавиджу жінок. Я ненавиджу жінок.
За якийсь час вернулася Кассі. Обличчя їй було зеленкувато-бліде, вона приклала мокру хусточку до лоба.
— Ляжте, голубко, — мовила Еллен, звільняючи їй на канапі місце. Тепер ви почуватимете себе краще.
— Ой, чи подаруйте ви мені всі ці турботи?
— Полежте спокійно кілька хвилин і забудьте про все.
— О, якби ж я могла заспокоїтися!
Руки Еллен були холодні. Наблизившися до вікна, вона визирнула з нього. Невеличкий хлопчик у ковбойському вбраннячку бігав по двору, розмахуючи мотузком. Він спіткнувся і впав. Еллен угледіла його зрошене слізьми личко, коли він, знову, зіпнувся на ноги. В глибині двору присадкувата чорнява жінка вішала білизну. На паркані цвірінькали та билися горобці.
— Еляйн, люба, дайте мені трохи пудри. Я загубила свою торбинку.
Еллен одійшла від вікна. — Здасться… еге, там на каміні пудра… Вам краще тепер, Кассі?
— О, так, — тремтливим голосом одповіла Кассі. — А губна фарба у вас є?
— На жаль, нема… Я не ношу ґриму на вулиці. Досить його з мене на сцені.
Вона пішла до алькову, скинула кімоно, одягла гладеньку зелену сукню, закрутила волосся й накрила його невеличким чорним капелюшком.
— Ходімо, Кассі, я хочу попоїсти до шостої… Ненавиджу хапатися з обідом за п’ять хвилин до вистави.
— О, я так боюся… Обіцяйте, що не залишите мене саму.
— Вона нічого не робитиме сьогодні. Тільки обдивиться вас і, може, дасть чогось зажити. Почекайте, я гляну, чи взяла ключа.
— Нам доведеться їхати таксі. І, люба, у мене всього тільки шість долярів.
— Я попрошу татка, щоб дав мені сто долярів на купівлю меблів. Усе буде гаразд.
— Еляйн, ви справжній ангел! І цілком варті свого успіху.
На розі Шостої Авеню вони сіли в таксі.
Кассі зацокотіла зубами. — Давайте, підемо до неї другим разом. Я боюся!
— Люба, це єдине, чим можна зарадити.
Джо Гарленд, пахкаючи люлькою, зачинив широкі, розхитані ворота й засунув засув. Останній виплеск соняшного проміння кольору ґранати конав на стінці високого будинку по той бік рову. Сині руки кранів видавалися чорними на її тлі. Люлька Гарлендова погасла, а він стояв, смокчучи її, спиною до воріт, дивлячися на шерег порожніх тачок, на купи ломів і лопат, на невеличке накриття для парової машини й на парові свердла, що стирчали у розколотій скелі немов халупки горян. Не зважаючи на гуркіт, що проходив крізь дерев’яний паркан з улиці, усе це будило в ньому відчуття спокою. Він увійшов у будку при паркані, де був телефон, сів на стілець, вибив і знову набив люльку й розгорнув газету на колінях. Підприємці відповідають на страйк будівельників льокавтом. Позіхнувши, відкинув назад голову. Світло було надто тьмяне й блакитне, щоб читати. Довго сидів так, дивлячися на незграбні, латані носки черевиків. У голові йому була приємна, пухка порожнеча. Зненацька побачив себе у фракові з циліндром у руках і орхідеєю у петельці. Чарівник Волл Стріту глянув на зморшками покарбоване червоне обличчя, на сиве волосся під виношеним кепі, на величезні руки з брудними розпухлими суглобами і, глузливо посміхнувшися, розтанув. Згадав невиразно дух сиґар Корона-Корона й поліз у кишеню грубої своєї куртки по дешевий тютюн Принц Альберт, щоб набити люльку. — Хіба, кінець кінцем, не однаково, — промовив уголос. Коли запалив сірничка, темрява навколо стала — зненацька чорнильною. Швиденько погасив його. Його люлька була крихітним, веселим червоним вулканом, що тихо клекотів щоразу, як він пахкав. Палив дуже повільно, глибоко втягаючи дим. Високі будівлі навкруги сяяли червонавими авреолями відблиску ліхтарів та електричних реклям. Дивлячися просто вгору, крізь мерехтливий серпанок світла, він бачив чорносинє небо й зорі. Тютюн смакував йому. Почував себе дуже щасливим.