Повз двері будки проплив огник сиґари. Схопивши ліхтаря Гарленд вийшов. Скерував світло просто в обличчя білявому юнакові з грубим носом і пухкими вустами. В куточку рота йому стирчала сиґара.
— Як ви потрапили сюди?
— Бокова хвіртка була відчинена.
— Де там у дідька відчинена. Що вам треба?
— Ви тутешній, нічний вартовий?
Гарленд притакнув.
— Дуже радий зазнайомитися. Беріть сиґару. Мені саме треба трохи поговорити з вами. Я організатор 47-го міського району. Покажіть вашу професійну картку.
— Я не належу до профспілки.
— Гаразд, то будете належати. Ми, будівельники, повинні держатися вкупі. Нам треба організувати всіх, починаючи від вартового й до інспектора, утворити єдиний фронт проти підприємців, що загрожують нам льокавтом.
Гарленд запалив сиґару.
— Слухайте, ви даремно марнуєте час на мене. Нічний вартовий потрібний завжди, чи є там страйк, а чи нема… Я вже старий чоловік і у мене немає вже сили на боротьбу. Це перша путня посада, що я дістав через п’ять років, і вам доведеться попервах застрелити мене, а тоді вже відібрати посаду… Вся ця справа личить тільки таким молодим, як ви. Я вже вийшов із цього віку. Ви даремно марнуватиме час, намагаючись організувати нічних вартових.
— Слухайте, з вашої мови видно, що ви не завжди були вартовим.
— Може й не завжди.
Скинувши капелюха, юнак провів рукою по чолу й вище, по густому стриженому волоссю.
— До дідька, це важка праця — сперечатись… А правда гарна ніч?
— Еге, ніч погожа, — погодився Гарленд.
— Моє прізвище О’Кіф, Джо О’Кіф… Гадаю, ви чимало можете розповісти цікавого. — Він простяг руку.
— Моє ім’я теж Джо… Гарленд. Двадцять років тому це ім’я щось то значило для людей.
— Двадцять років тому…
— Слухайте, вам не пасує роля мандрівного аґітатора… Послухайте поради старої людини й облиште цю справу… Хлопцеві, що хоче прокласти собі шлях у світі, вона ні до чого.
— Часи відміняються, вам, певно, відомо це. У цьому страйкові зацікавлені впливові особи. І про ситуацію, що оце утворилася, я розмовляв сьогодні по обіді з членом торговельної палати, Мак-Нійлом у його кабінеті.
— А я вам щиро кажу, що єдине, що може дуже пошкодити вам тут, у місті, це саме робітничий рух… Колись згадаєте слова старого п’яниці, але буде надто пізно.
— О, то вас занапастило пияцтво. Я саме й не боюся цього, бо не вживаю хмільного, хіба що зрідка в товаристві.
— Слухайте, незабаром будуть робити нічний обхід детективи. Ви б краще пішли собі.
— Не боюся ніяких чортових детективів… Проте, бувайте здорові. Я ще забіжу до вас якось.
— Зачиняйте добре двері.
Випивши води з бляшаного кухля, Джо Гарленд умостився вигідніше на стільці, потягнувсь і позіхнув. Одинадцять годин. Тепер саме вертаються з театрів: чоловіки у фраках, жінки у низько відкритих сукнях. Чоловіки їдуть додому до своїх жінок і коханок, місто лягає спати. Гудуть і хриплять таксі по той бік паркану, небо мерехтить золотим порохом з електричних вивісок. Гарленд кинув недокурок сиґари й роздушив його закаблуком. Здрігнувшися, звівся на ноги, а тоді, поволі, пішов навколо будівельної ділянки, погойдуючи своїм ліхтарем.
Світло з улиці кидало золотавий одсвіт на величезну вивіску з намальованим на ній небосягом — білим, з чорними вікнами на тлі блакитного, білохмарного неба. Сегал й Гайнз спорудили на цій ділянці новітній двадцятичотирьохповерховий будинок для контор і крамниць. Почнуть винаймати з січня року 1915-го. Ціни ще не підвищені. Довідки…
Джіммі Герф читав книжку, сидячи на зеленій канапі під електричною лямпою, що освітлювала куток порожньої, просторої кімнати. Він уже дійшов до смерти Олів’є в «Жан Крістофі» й читав дедалі з більшим інтересом. В уяві у нього виникав гомін Райну, що, вируючи, підмиває берег саду тієї господи, де народився Жан Крістоф, Европа видавалася зеленим садом, де гуркоче музика, майорять червоні прапорці й плавом пливуть юрми людей. Часом у кімнату линув задиханий сніжном’який свист пароплава з ріки. З улиці чути було гуркіт таксі й скрегіт трамвайних ваґонів.
Постукано в двері, Джіммі підвівся, очі йому були червоні від читання.
— Галло, Стене! Звідки у біса ти взявся тут?
— Герфе, я п’яний, як ніч.
— Це не новина.
— Я тільки рапортую тобі про стан погоди.
— Слухай, чи не можеш ти мені сказати, чому це в нашій країні ніхто нічого не робить? Ніхто не пише літературних або музичних творів, ніхто не розпочинає революції й ніхто не закохується. Тільки й того, що напиваються і розповідають сороміцькі історії. На мою думку, не гидко.