— Чув уже таке… Але говори тільки про себе. Бо я облишу пиячити… Адже пиятика нічого не дає доброго й страшенно обридає. Слухай, тут є ванна?
— Звичайно, є. Але чи не думаєш ти, бува, що це моє приміщення?
— А чиє ж воно, Герфі?
— Лестерове. Я тільки доглядаю його, поки щасливий господар мандрує десь за кордоном.
Стен почав скидати одіж, кидаючи її жужмом додолу.
— Ой, як би мені хотілося поплавати… І на біса ото люди живуть у місті?
— А навіщо я нидію у цьому божевільному, епілептичному місті? Це мені теж хотілось би знати.
— Веди, Горацію, ти лазника-раба! — загорлав Стен, стоячи на своєму одягу, брунатний, з тугими круглими м’язами, злегка похитуючися.
— Ось прямісінько у ті двері, — Джіммі витяг рушника з валізи, що стояла вкутку, кинув його Стенові, а сам знову почав читати.
Стен, спотикаючися, вернувся до кімнати. З нього текла вода, а він мурмотів з під рушника.
— Ну, що ти скажеш. Я забув скинути капелюха. І, слухай, Герфі, я хочу, щоб ти зробив мені одну послугу. Не заперечуєш?
— Звичайно, ні. Що саме?
— Дозволь мені сьогодні на ніч скористатися з цієї кімнати. Можна?
— Авжеж, можна.
— Але я буду не сам.
— Це твоя справа. Можеш привести всіх чисто хористок з зимового саду й ніхто не побачить цього. І тут є пожежна драбина просто в алею. Я піду спати й замкну двері, отож матимете собі кімнату разом з ванною.
— Це, звичайно, завдає тобі турбот, але чоловік моєї знайомої почав дуріти, й нам доводиться дуже пильнувати.
— Вранці теж не поспішай. Я піду дуже рано й цілісіньке приміщення цілком у вашому розпорядженні.
— Гаразд. То я піду.
Взявши свою книжку, Джіммі пішов до спочивальні й роздягся. На годиннику було чверть на першу. Ніч видалася парка. Погасивши світло, він довго сидів на краєчку ліжка. Вчув далеке виття сірени на річці й поза шкірою йому перебігло тремтіння. З улиці линула луна кроків, чоловічі й жіночі голоси, тихий сміх молоді, що парами верталася додому. Грамофон грав десь «Прив’ялу троянду». Джіммі ліг горілиць на ліжко. Повітря, що проходило у вікно, просякло кислим духом покидьків, ґазоліном, порохом тротуарів, затхлістю занехаяних комірчин, де корчилися чоловічі й жіночі тіла, що їх мучила ніч і молоде літо. Він лежав, уставившися сухими очима в стелю, а тіло йому палало й тремтіло у гарячці, немов розжеврений металь.
Його розбуркало схвильоване жіноче шепотіння. Хтось рвачко відчинив двері. — Я не хочу бачити його! Не хочу бачити його! Джіммі, заради всього святого поговоріть з ним. Я не хочу бачити його! — У кімнату вскочила Еляйн Оґлторп, кутаючися у простирадло.
Джіммі зірвався з ліжка.
— Що сталось?
— Чи немає тут якоїсь шафи, або що? Я не можу розмовляти з Джоджо, коли він у такому стані.
Джіммі обсмикав на собі піжаму.
— У головах ліжка є шафа.
— Добре. А тепер, Джіммі, будьте янголом, поговоріть з ним і примусьте його піти.
Джіммі, ошелешений, вийшов до другої кімнати.
— Шлюха! Шлюха! — верещав голос із вікна.
У кімнаті горіло світло. Стен, задрапований немов індієць у сіру в рожеву смужку ковдру, сидів навпочепки по середині двох канап, зсунутих так, що вони утворювали широке ліжко. Він байдуже дивився на Джона Оґлторпа, а той, висунувшися зовні у вікно, верещав, розмахуючи руками й кляв, як ярмарковий блазень. Сплутане волосся падало йому на очі, в одній руці він держав палицю, а в другій фетрового капелюха кольору кави з молоком.
— Іди сюди, шлюхо! Це скандал! Жахливий скандал! Недурно ж передчуття привело мене до пожежної драбини квартирі Джона Лестера. — Він урвав і вилупив широко розплющені п’яні очі на Джіммі.
— А оце той дитина-репортер, жовтий журналіст! Ач, дивиться так, ніби у нього й масло в роті не розтане! А знаєте, якої я про вас думки, хочете знати мою думку про вас? О, мені Рут чимало розповідала. Ви вважаєте себе за динаміста й гадаєте, що стоїте осторонь од усього… А чи до вподоби вам те, що ви проститутка, справжнісінька, оплачувана, газетна проститутка? Чи до вподоби вам жовтий ваш квиток? Адже вас можна продати й купити за гроші! Ви думаєте, як я актор, то вже й не розуміюся на таких справах? Мені Рут казала, якої ви думки про акторів…
— Алеж, містере Оґлторп, ви, безперечно, помиляєтеся.
— Я читаю собі й мовчу. Належу до тих, що мовчки спостерігають. Я знаю, що кожен вираз, кожне слово, кожен розділовий знак, що з’являються в пресі, все це обмірковане й підігнане так, щоб обстоювати інтереси тих, що містять об’яви та тримають акції. Річку національного життя отруєно біля самого джерела.