— Еге, так їх, викладайте їм усю правду! — вигукнув Стен, схоплюючися з постелі й плескаючи в долоні.
— Я волію бути найнепомітнішим статистом… Волію бути старенькою, кволою убиральницею, що шкребе підлогу на сцені, а не видавцем, що сидить в оксамитовому фотелі у конторі найвпливовішої міської газети. Адже професія актора шляхетна, гідна, скромна, джентлменська… — Він урвав зненацька свою промову.
— Я все ж таки не розумію, чого ви хочете від мене, — зауважив Джіммі, скрещуючи руки на грудях.
— А тепер починається дощ, — тоненьким, плаксивим голосом мовив Оґлторп.
— Ідіть краще додому, — порадив йому Джіммі.
— І піду. Піду туди, де немає шлюх… ні чоловіків-шлюх, ні жінок-шлюх… Я піду у велику ніч!
— Як на твою думку, Стене, чи він дійде щасливо додому?
Стен, трусячись од сміху, сидів з краєчку постелі. Він знизав плечима.
— Кров моя впаде на твою голову, Еляйн. На віки вічні! Чуєш мене? На віки вічні! Піду в ніч, де люди не сміятимуться і не глузуватимуть з мене. Гадаєш, що я не бачу тебе? Якщо станеться лихо, не я тому буду причиною.
— На добраніч, — загорлав Стен.
В останньому корчі сміху він упав з канапи й качався долі. Джіммі, наблизившися до вікна, глянув на пожежну драбину. Оглторп уже пішов. Лив дощ. Від стін будинку вставав дух мокрої цегли.
— Ну, хіба це не божевілля? — Він, не глянувши на Стена, повернув до своєї кімнати. У дверях повз нього шовково прошаруділа Еллен.
— Мені дуже шкода, Джіммі, — почала вона.
Він рвачко зачинив двері й замкнув їх.
— Чортові дурні! Поводяться, немовби з глузду з'їхали! — пробуркотів крізь зуби. — Що, у дідька, вони думають собі!
Руки йому були холодні й тремтіли. Натяг на себе ковдру. Лежав, дослухаючися до лопотіння дощу й шуму води в ринві. Погожий вітрець дмухав йому часом в обличчя. У кімнаті ще затримався дух кедрового дерева, що йшов від густого її волосся і від шовкового тіла, загорненого у простирадло.
Ед Сетчер сидів на підвіконні, передивляючися недільні часописи. Волосся йому посивіло, а на обличчі лягли глибокі зморшки. Верхні ґудзики його штанів з грубого небіленого шовку були розстебнуті, щоб дати простір кругленькому черевцю. Він сидів біля відчиненого вікна, дивлячися на прищуватий асфальт і на безкраїй потік автомобілів, що дзичали по один і по другий бік повз жовтоцегляні шереги крамниць і червоноцегляну станцію, що на чільному її боці висіла чорна вивіска з золотим на ній написом Пассаїк, що злегка мерехтів на сонці. Із сумежних приміщень линув кумедний недільний скрегіт грамофонів. Вони грали «Ведмідь», секстет із «Лючії» та уривки з «Дівчини-Квакера». На колінах Сетчерові лежав недільний додаток до Нью-Йоркського «Таймзу». Дивлячися стомленими очима, що ненастанно сльозилися на мерехтливу спеку, він почував, як ребра йому напружуються від тяжкого болю. Щойно прочитав замітку в бульварній газеті «Міські новини»:
«Злі язики не мають спокою від того незаперечного факту, що автомобіль молодого Стенвуда Емері щовечора стоїть біля театру «Нікербокер» і ніколи, як кажуть, не від’їздить, не забравши юної, чарівної акторки, що обіцяє стати найпомітнішою поміж зір сцени. Стенвуд Емері — син голови одної з найбільш шановних у місті юридичних фірм. Він не так давно вийшов через нещасливі для нього обставини з Гарвардського університету й будив подив у громадян учинками, що їх, ми певні, можна виправдати лише надлишком юнацької енерґії».
Тричі продзвонив дзвоник. Ед Сетчер кинув газету й тремтячи поспішив до дверей.
— Як ти пізно, Еллі! Я боявся, що вже й не прийдеш.
— Хіба, татку, я не завжди приходжу, коли обіцяю?
— Ну, звичайно приходиш, люба.
— Як себе почуваєте? Як справи в конторі?
— Містер Елберт саме у відпустці… Гадаю, що коли він вернеться, тоді піду я. Мені хотілось би, щоб ти поїхала зо мною на кілька день до озера Спрінґ. Це було б тобі до смаку.
— Ні, таточку, я не можу… — Скинувши капелюха, вона поклала його на канапу.
— Гляньте, татусю, я принесла вам троянд.
— О, це саме ті червоні троянди, що їх любила мама. Ти дуже уважна, доню… Але мені не до мислі їхати самому у відпустку.
— Ви, напевно, зустрінете там давніх приятелів, татку.
— А чому б тобі не поїхати зо мною хоч на тиждень?