— Поперше, мені треба шукати роботу… Трупа їде в турне, а я не хочу їхати з ними. Гаррі Ґолдвейзер дуже журиться цим.
Сетчер знову сів до вікна й поклав газети на стілець.
— Татусю, а навіщо вам оця газета «Міські новини»?
— О, це так! Я ніколи не читаю її. Просто купив, щоб подивитися. — Зашарівшись і міцно стуливши вуста, він упхнув часописа поміж чисел «Таймзу».
— Шантажна газета! — Еллен ходила туди й сюди по кімнаті. Поставила троянди у вазу. У порохом насиченому повітрі розлилася пахуча прохолода від них. — Татусю, я хочу вам дещо сказати… Ми з Джоджо збираємося взяти розлуку. — Ед Сетчер сидів, поклавши на коліна руки, міцно стуливши вуста. Він не говорячи й слова, хитав головою. Обличчя йому було сіре й темне, сливе такого сірого кольору, як і костюм. — Тут нічого не можна вдіяти. Ми прийшли до висновку, що не житимем укупі. Зробимо все це по доброму… До цієї справи взявся мій приятель Джордж Болдвін.
— Це той, що працює у фірмі «Емері та Емері»?
— Еге.
— Гм.
Обоє замовкли. Еллен, схилившися, глибоко вдихали пахощі троянд. Стежила, як на брондзовому листку повзе малесенький гробачок.
— Слово чести, я дуже люблю Джоджо, але, якщо житиму разом з ним, то з глузду зсунуся… І добре знаю, що чимало зобов’язана йому.
— Я волів би, щоб ти ніколи з ним і не спізнавалася.
Сетчер кашлянув, повернувсь обличчям до вікна й глянув на дві безкраї бинди автомобілів, що сунулися повз станцію. Від них вставав порох, оповиваючи блискучі скляні й ніклеві частини. По масному бруку свистіли шини. Еллен сіла на канапу й почала роздивлятися збляклі червоні троянди на килимі.
Задзеленчав дзвоник. — Я відчиню, таточку. Здорові були, місис Колветір.
До кімнати, відсапуючись, увійшла червоновида кремезна жінка, у чорному з білим шифоновому строї.
— Вибачте, що я так вдираюся… але я на одну хвилиночку… Як ся маєте, містере Сетчер? Ви знаєте, люба, татко зле себе почував.
— Дрібниці. Трошки поболює спина.
— Гостець, голубонько.
— Чому ж ви нічого не сказали мені, татусю?
— Сьогодні була надзвичайно цікава проповідь, містере Сетчер. Містер Луртон промовляв з великим запалом.
— Гадаю, що мені не завадило б ходити зрідка до церкви, але я дуже люблю сидіти вдома неділями.
— Цілком зрозуміло, містере Сетчер, бо це єдиний ваш вільний день. Мій чоловік теж волів сидіти вдома неділями. Але Луртон зовсім не скидається на інших проповідників. У нього такий сучасний погляд на життя. Справді, думаєш, що сидиш не в церкві, а на якійсь цікавій лекції… Ви розумієте, що я хочу сказати?
— А знаєте, місис Колветір. Якщо наступної неділі буде не дуже парко, я піду його послухаю… А то надто вже засидівся.
— О, невеличка зміна завжди корисна… Місис Оґлторп, ви, певно, й гадки не маєте, як уважно стежимо ми за вашим успіхом, читаючи недільні газети та все таке… На мою думку, це просто варто подиву. Я казала вчора містерові Сетчеру, що треба не абиякої сили волі й глибокої християнської віри, щоб не підпасти під спокусу гріха, що його так багато в житті артистів. І з якою радістю думаєш, що ви зосталися такою чистою й незіпсованою поміж усього цього.
Еллен уперто дивилася на підлогу, щоб не зустрічатись очима з батьком. Він стукотів пальцями об поруччя свого крісла. Місис Колветір сяяла пишним убранням, сидячи на канапі. Нарешті підвелася. — Ну, мені треба йти. У мене недосвідчена куховарка, і я певна, що вона переведе мені обід. Чи не завітаєте ви до нас сьогодні? Цілком по-свійські? Я спекла пиріжків і у нас є трохи імберового пива, на той випадок, якщо хто прийде.
— Залюбки, місис Колветір, — одповів Сетчер, негнучко зводячися з місця.
Місис Колветір пропливла у двері.
— Ми, мабуть, підемо попоїмо, Еллі… Надзвичайно хороша, добра жінка. Вона завжди носить мені варення й мармеляду. Живе на верхньому поверсі з родиною своєї сестри. Вдова по комівояжерові.
— А таки закинула гачка про спокуси в житті акторів, — зауважила Еллен, тихенько засміявшися. — Ходімо швидше, а то надто багато збереться людей. А моя девіза — уникати натовпу.
— Ну, то не будемо длятися, — незадоволено, надтріснутим голосом пробуркотів Ед Сетчер.
Ледве вони вийшли з дверей, обвішаних з обох боків дзвінками та скриньками для листів, як Еллен розіпнула парасоля. Подих сірої спеки вдарив їм в обличчя. Вони проминули станцію, аптечну крамницю на ріжку, звідки капала під зеленим накриттям гнила прохолода холодників на содову воду й морозиво, перейшли через дорогу, де ноги їхні грузли в розм’яклий асфальт і спинилися біля ресторану. На годиннику у вікні, з написом давнєанглійськими літерами «час їсти», було рівно дванадцять. Під ним стояла величезна запорошена папороть і висіла картка з написом «обіди з курятини 1 д. 25 с.». Еллен затрималася на мить у дверях, дивлячися на мерехтливу вулицю. — Гляньте, тату, певно буде грозовиця. — Неймовірно білі купчасті хмари плавали на аспідному небі. — А, правда, гарні хмари? Добре, якби оце справді почалася грозовиця.