Ед Сетчер скинув поглядом на небо, похитав головою і увійшов у двері. Еллен попростувала слідом. Усередині тхнуло ляком і офіціянтками. Батько з дочкою сіли до столика неподалік од дверей під електричним вентилятором, що гудів джмілем.
— Як здоров’є, містере Сетчер? Як почували себе цей тиждень? Добридень, міс! — Вилицювата офіціянтка з нафарбованим перекисом водню волоссям приязно схилилася до них. — А що скажете подати сьогодні, смажену качку, чи, може, молочного каплуна?
IV. Пожежна машина
Такого дня автобуси шикуються шерегом, немов слони на параді в цирку. Від Морнінґсайд Ґейт до майдану Вашінґтона, від станції Пенн до Ґрантового надгробку, жевжики й чепурухи, тиняються, обнявшися, з улиці до вулиці, з одного сірого сквера до другого сірого сквера, аж поки вгледять на небі молодика, що вишкіряє зуби над Вігавкеном, і відчують, як лютий вітер мертвої неділі кине порохом їм в обличчя — порохом п'яного присмерку.
Вони простують алеєю Центрального парку.
— Має такий вигляд, ніби в нього чиряк на шиї, — зауважила Еллен перед статуєю Бернза.
— Еге, — шепоче Гаррі Ґолдвейзер з жирним зідханням. — Але він був великий поет.
Вона в капелюсі з великими крисами і в ясній просторій сукні, що під поривами вітру, обліплює їй ноги й руки. Шовково, ритмічно йде вона серед величезних рожевих, пурпурових і фісташково-зелених бульб, що виникають із трави, дерев і ставків, які напирають на високі темні будинки, а вони, немов гнилі зуби, обсіли південну частину парка, що тане в індиґовому зеніті. Коли Ґолдвейзер говорить, складаючи круглі сентенції пухкими вустами, ненастанно міряючи її обличчя карими очима, Еллен почуває, як його слова давлять їй тіло, втикаються в бганки її сукні. Слухаючи його, вона ледве дихає з страху.
— Zinnia Girl матиме колосальний успіх, Еляйн, і її написано виключно для вас. Слово чести, я залюбки помагатиму вам опрацьовувати ролю… Ви якась особлива… Всі жінки в Нью-Йорку однаково безбарвні… А ви, якщо схочете, будете чудово співати. Я зовсім здурів, відколи вперше вгледів вас, а цьому вже шість місяців. Сідаю їсти, а мені шматок стає поперек горла. Ви не в силі зрозуміти, якою самотною стає людина, коли рік крізь рік ненастанно придушує в собі почуття. Молодим хлопцем я був цілком інший. Хоч тут нічого не вдієш. Адже я мусив здобувати собі гроші й становище в світі. Отак і марнував час. Тепер я вперше радію з того, що маю багатство, бо можу запропонувати його вам. Розумієте, що я хочу сказати? Прокладаючи собі шлях у світі, я приглушував всі ідеали, всі прекрасні почуття, і вони, немов насіння, лежали в душі, а тепер з цього насіння зросла квітка і ця квітка — ви.
Ідучи поряд з нею, він торкався часом її руки, а вона похмуро стискала руку в кулак і відсмикувала її від його гарячих опецькуватих пальців.
В алеї повнісінько було пар. Цілі родини сиділи, чекаючи, коли почнеться музика. Тхнуло дітьми, потом і пудрою. Повз них пройшов чоловік з червоними, жовтими й рожевими бальонами, несучи їх позад себе, неначе велетенське перекинене ґроно винограду.
— Купіть мені бальона, — сказала Еллен. Слова вихопилися раніш, ніж вона встигла стримати їх.
— Слухайте, дайте мені по одному бальону від усіх кольорів… Цей золотавий теж. Ні, решти не треба.
Еллен вклала мотузочки від бальонів у брудні рученята трьох дівчаток у червоних каптурцях, личка яких страшенно скидалися на мавп’ячі. На кожному бальоні ліг фіялковий серп од дугового ліхтаря.
— Ви, виходить, любите дітей, Еляйн? Мені подобаються жінки, що люблять дітей.
Еллен заціпеніло сидить біля столика на терасі казіно. Гарячий дух страви й ритм оркестри, що грає «Ганчірника» задушливо кружляє навколо неї. Вона намазує часом маслом скибочку булки й кладе її в рот. Почуває себе безпорадною, немов муха впіймана в цупке, липке павутиння Ґолдвейзерових сентенцій.
— Ніхто інший в Нью-Йорку, опріч вас, не примусив би мене йти так далеко. Кажу вам, що… Розумієте, давно колись я надто багато ходив. Хлопчаком продавав газети, був на побігеньках v цяцьковій крамниці Шварца… Цілісінький день товкся на ногах, опріч тих годин, коли я вчивсь у вечірній школі. Мріяв, що стану юристом, усі хлопчаки з Іст Сайду збираються стати юристами. Потім працював капельдинером у літньому театрі на майдані Ірвінґа й захопився театральною справою. Виявилося, що це й не така погана справа, але надто непевна. Тепер мені не треба вже більше багатства, але я хочу надолужити те, що втратив. Це єдиний мів клопіт. Мені тридцять п’ять років і я ні про що вже не дбаю. Десять років тому, я був поганеньким клерком у конторі Ерланґера, а тепер чимало тих, кому я колись чистив черевики, вважатимуть за щастя, коли я дозволю їм підмести моє приміщення на Західній Сорок Восьмій вулиці… Сьогодні я можу повезти вас, куди ви забажаєте, хоч як це дорого й шиковно, а юнаками бувши, ми вважали за райське щастя, коли мали якихось п’ять долярів і могли повести своїх дівчат до Коні Айленду. Певний, що ви, Еляйн, зростали в інших умовах. Хоч мені дуже хотілось би знов відчути таке задоволення, як тоді… То куди ви хочете поїхати?