— У суботу.
— Добре. Але ви підтримайте зв’язок з нами.
— Гаразд, джентлмени. І, будь ласка, не викликайте мене телефоном. Мені це незручно. Адже то не моя контора.
— Потім можуть ще й увімкнутися до телефону. Такі людці не спиняться ні перед чим. Ми побачимось з вами пізніше, Джо.
Хитнувши головою, Джо вийшов. Болдвін, насупившися, повернувся до Ґеса.
— Слухайте, Ґесе, я не знаю, що й робитиму з вами, якщо ви не відійдете від робітничого руху. Такий, як ви, природжений політик, мусить мати більш розуму. З цим ви далеко не поїдете.
— Алеж ціле місто стало до бою.
— А я знаю чималу частину міста, що зовсім не ставала до бою. Проте, це мене не стосується. Справа з паперами певна, але, якщо ви встрянете до страйку, я не оборонятиму вас. Фірма не може обстоювати такого, — люто прошепотів він, а тоді додав голосно, звичайним своїм тоном. — А як ваша дружина, Ґесе?
У блискучому мармуровому передпокої стояв, чекаючи на ліфт, Джо О’Кіф насвистуючи «Чепурушка Розі О'Ґрейді». А у цього гусака гарненька секретарка! Облишивши свистіти, мовчки відідхнув. У ліфті привітався до вирлоокого чоловіка в картатому вбранні. — Галло, Беку!
— Були вже у відпустці?
Джо стояв, розставивши ноги й засунувши в кишені руки. Похитав заперечливо головою.
— Йду аж у суботу.
— А я збираюся перебути кілька день в Атлантік Сіті.
— Як ви це зробите?
— О, то треба мати розум.
О’Кіф вийшов із будинку й опинивсь у густому натовпі під накриттям. Аспідне небо, що нависло поміж високих будівель, запльовувало вулицю п’ятидесятисентовими монетами дощу. Чоловіки тікали під захисток, ховаючи під піджаками солом’яні брилі. Дві дівчини поробили каптурці з газет і одягли їх на літні свої капелюшки. Проходячи повз них, О’Кіф упіймав блакить очей, яскраву барву вуст і блиск зубів. Надав ходи й сів на ріжку до трамваю. Дощ сунувся суцільною запоною, що блищала, шуміла, прибивала додолу газети, срібними нитками тяглася по асфальту, смугувала вікна, наводила блиск на фарбу автомобілів і трамваїв. На Чотирнадцятій вулиці дощу не було, й повітря видавалося парким.
— Яка чудна погода, — мовив якийсь старий чоловік О’Кіфові. Той щось муркнув.
— Ще хлопчаком бувши, я бачив одного разу як по один бік улиці вдарила блискавка в будинок, а по другий не впало навіть і краплинки дощу, дарма, що якийсь чоловік виставив саме томати, щоб їх полило.
— Перетинаючи Двадцять Третю вулицю, О’Кіф угледів вежу в саду Медісон. Зіскочивши з трамваю, пробіг ще інерцією кілька кроків. Опустивши комір, пішов через сквер. На лавці під деревом куняв Джо Гарленд. О’Кіф упав поруч з ним.
— Галло, Джо! Хочете сиґару?
— Здорові! Радий вас бачити, хлопче! Дякую! Давненько вже не палив я такої сиґари. Ну, як вам ведеться?
— Щось мені сумно, отож хочу купити собі квитка на суботу на бокс, щоб розважитися.
— А в чому ж справа?
— І сам не знаю. Щось воно не все так, як слід. Я з головою впірнув у політичну гру, але не бачу майбутнього для неї. Хотів би бути таким освіченим, як ви.
— Моя освіта не дала мені нічого доброго.
— Я не вас маю на думці. Але якби мені пощастило здобути таке, як у вас становище, запевняю, що я не втратив би вже його.
— Не можна зарікатися, Джо. Людині дивні трапляються випадки.
— Жінки та все таке інше?
— Ні, я не те хотів сказати… Просто надокучає все.
— Ну, то пиятика, іншого я нічого не знаю.
Якусь хвилину вони сиділи мовчки. День конав, поломеніючи заходом сонця. Синій сиґарний дим крутивсь у них над головами.
— Гляньте на цю панійку… Бачите, як виступає? Ну, не розкіш? Страшенно мені подобаються такі жінки: пишно вбрані, з прикрасами, з підмальованими вустами… Певно добре вскочить у копієчку, щоб погуляти з такою панійкою.
— Вона анічим не відрізняється від інших, Джо.
— Еге, не кажіть.
— Слухайте, Джо, у вас часом нема зайвого доляра?
— Мабуть, є.
— Щось у мене шлунок трохи підгуляв… треба б полікувати його, а до суботи не буде грошей… бачите, як… То вам це нічого? Дайте мені вашу адресу, і я у понеділок уранці віддам вам.
— Не клопочіться. Ще колись побачимось.
— Дякую, Джо. І не купуйте більше акцій, не порадившися заздалегідь зо мною. Хоч я й занепав, але вигідну справу побачу і з заплющеними очима.
— Алеж я вернув свої гроші.
— Це особливе якесь щастя.
— А чудно, що я позичаю доляра людині, що їй належала половина Волл Стріту.