— У мене ніколи не було стільки грошей, як це думали інші.
— Дивно…
— Що саме?
— Та все… Ну, до побачення, Джо. Я все ж таки піду купувати квитка… Має бути дуже цікаве змагання.
Джо Гарленд стежив, як О’Кіф підстрибуючи простував стежкою, зсунувши на бік бриля, а тоді звівся на ноги й потюпав Двадцять Третьою вулицею на схід. Хоч сонце й сіло, але стіни будинків і тротуари ще пашіли жаром. Спинившися на ріжку біля салуна, став уважно роздивлятися сірі від пороху опудала горностаїв у вітрині. Крізь обертові двері на вулиці струмився тихий гомін голосів і прохолода від солоду. Він раптом зашарівся, закусив верхню губу, й скинувши крадькома поглядом навколо, увійшов до салуну й незграбно наблизився до шинквасу, що блищав міддю й пляшками.
Після свіжого від дощу повітря, дух фарби й пороху за лаштунками закрутив їм у ніздрях. Еллен повісила на дверях мокре непромокальне пальто й поставила в куточку вбиральні парасоля, що біля нього враз набігла невеличка калюжа води.
— Мені все снується на думці смішна співаночка — тихенько сказала вона Стенові. — Хтось проказував її мені, коли я була ще дитиною. Це про те, що єдиний, хто пережив потоп, був Довгий Джек з Панамської Шиї.
— Я не розумію, навіщо люди мають дітей. Це визнання своєї поразки. Родити дітей, це визнавати недосконалість свого організму, себто, визнавати свою поразку.
— Стене, не кричи так, а то почують робітники… Тобі не слід було увіходити сюди. У театрі завжди над міру багато пліток.
— Я буду тихенький, як миша… Тільки дозволь мені почекати, поки Міллі прийде одягти тебе. Бачити, як тебе одягають — це єдина втіха, що ще зосталася мені… Визнаю, що організм мій недосконалий.
— У тебе не буде ніякого організму, якщо ти не облишиш пити.
— Я питиму… Питиму доти, поки з кожного поріза на моєму тілі потече віскі. Навіщо кров, коли є віскі.
— Ой, Стене!
— Єдине, що треба робити недосконалому організмові, це пити. Тоді, як твій чудовий організм зовсім не потребує, алькоголю… Я ляжу бай-бай…
— Ніяк не можна, Стене. Якщо ти вийдеш тепер звідси, я ніколи не подарую тобі.
У двері тихесенько постукано двічі.
— Увійдіть, Міллі.
Міллі була невеличка чорноока, зморщена жінка. З пурпурово-сірого обарвлення товстих її вуст, що оживлювали надто бліде обличчя, знати було, що в ній є домішка негрської крови.
— Вже п’ятнадцять хвилин на дев’яту, голубко, — мовила вона, увіходячи. Скинувши швидким поглядом на Стена, трохи насупилась і повернулася до Еллен.
— Стене, тобі треба йти. По виставі ми зустрінемося з тобою у «Beaux Arts» або деінде.
— Я хочу бай-бай.
Сидячи перед свічадом, Еллен швиденько стирала невеличким рушником кольдкрем з обличчя. З скриньки з ґримом ішов масний дух фарби й кокосової олії, виповнюючи кімнату.
— Не знаю, що мені з ним робити, — пошепки мовила Еллен до Міллі, скидаючи сукню. — Хотіла б, щоб він облишив нарешті пити.
— Я повела б його під душ і облила холодною водою.
— А як продаються квитки, Міллі?
— Поганенько, міс Еляйн.
— Це певно через дощ. Я матиму жахливий вигляд.
— Не дозволяйте йому стомлювати вас, голубко. Чоловіки не варті цього.
— Я хочу бай-бай! — Стен стояв посеред кімнати, хитаючись і суплячи чоло.
— Міс Еляйн, я поведу його до ванної кімнати. Ніхто не побачить його там.
— А й справді. Хай собі спить у ванні.
— Еллі, я ляжу бай-бай у ванні.
Обидві жінки ввели його до ванної. Він мляво звалився у ванну й одразу ж заснув, поклавши голову на крант і задерши догори ноги. Міллі докірливо клацнула язиком.
— Він скидається на заснулу дитину, — замилувано прошепотіла Еллен. Вона підсунула йому складену мату під голову й одкинула спітніле волосся з чола. Стен важко дихав. Схилившися над ним. Еллен дуже ніжно поцілувала його в заплющені повіки.
— Міс Еляйн, треба поспішати. Вже чути дзвінок.
— Гляньте швиденько, чи все, як слід.
— Ви гарні, немов намальовані. Ну, хай воно буде вам на добре.
Еллен збігла сходами, обійшла лаштунки й спинилася, важко дихаючи, немов би щойно уникла небезпеки потрапити під автомобіль. Вихопила ноти у бутафора, впіймала репліку й вийшла на яскраво освітлену сцену.
— Як ви робите це, Еляйн? — питав Гаррі Ґолдвейзер, сидячи позад неї на стільці й хитаючи своєю телячою головою. Еллен бачила його у свічаді, стираючи ґрим. Біля Ґолдвейзера стояв високий сіроокий сивий чоловік. — Пригадую, коли вам уперше дали цю ролю, я сказав містерові Фаллікові: «Солю, вона не подужає такої ролі». Пам’ятаєте, Солю?