— А чому й не думати про них? — спитав Конґо, знову лягаючи й кладучи смугляве, забруднене сажею обличчя на згорнуті навкрест руки.
— Я хотів би здобути собі щось у світі, от що в мене на думці. Европа наскрізь прогнила й смердить, а в Америці хлопець з головою дасть собі раду. Походження тут не має значення, освіта теж, аби голова була не порожня.
— А якби саме отут, на теплій палубі, була маленька вродлива, палка жінка, ти не захотів би покохати її?
— Коли ми забагатіємо, то матимемо силенну силу всього.
— І у них нема обов’язкової військової служби?
— А навіщо вона їм? Тут усі дбають тільки про гроші. Американці хочуть не воювати, а провадити з усіма торгівлю.
Конґо не відповів.
Юнґа ліг горілиць, утупивши погляд у хмари. Вони пливли з заходу, накопичені немов величезні багатоповерхові будівлі, а соняшне світло пробивалося крізь них яскраво білими струмками живого срібла. Юнґа йшов високими багато-колонними білими вулицями, виступав у сурдуті з високим білим коміром, сходив широкими, чисто виметеними, сріблястими сходами, крізь блакитні портали до строкатих мармурових палат, де на довгих блискучих столах шаруділи банкноти, дзвеніло золото й срібло…
— Merde v’là l’heure. — Подвійні удари дзвінка на форсалінгу долинули до них невиразно. — Але не забувай, Конґо, першої ж ночі, як причалимо до берега… — він злегка свиснув — ми втечемо…
— А я заснув. Мені снилася маленька білявка і я взяв би її, як би ти мене не розбудив. — Юнґа щось муркнувши, зірвався на ноги. Хвилину стояв, дивлячися на захід, де море гостро-хвилястою смугою зливалося з небом, твердим і різким як нікель, а тоді, штовхнувши Конґо носом у поміст побіг на корму, вистукуючи дерев’яними черевиками на босих ногах.
Гаряча червнева субота змучено тяглася 110-ю вулицею. Сузі Сетчер кидалася неспокійно у ліжку. Її кощаві синюваті руки лежали зверх ковдри. Крізь тонку переборку до неї линули голоси. Молодий жіночий голос гугняво кричав.
— Кажу вам, мамо, я не вернуся до нього!
Тоді долинула розважна докірлива відповідь старої єврейки.
— Але, Розі, шлюбне життя не тільки пиво й кеґельбан. Жінка повинна коритися своєму чоловікові й працювати на нього.
— Я не можу! Я не вернуся до цієї брудної тварини.
Сузі сіла на ліжку, але не вчула відповіді старої жінки.
— Але я більше не єврейка! — скрикнула зненацька дочка. — Це не Росія, а добрячий старий Нью-Йорк. Дівчата теж мають тут права. — Потім грюкнули двері й усе ущухло.
Сузі Сетчер поворухнулась у ліжку роздратовано стогнучи. Ці жахливі люди не дадуть мені й хвилини спокою. Знизу долинув дзенькіт піяноли, що грала вальса з Веселої Вдови. Ой, лишенько! Чому не йде Ед? Це жорстоко лишати хору жінку саму. Еґоїстично! Скрививши рота, почала плакати. Тоді знову лягла спокійно, утопивши погляд у стелю й стежачи за мухами, що докучливо дзижчали, кружляючи навколо електричної лямпи. Внизу на вулиці прогуркотів віз. Вона чула гамір дитячих голосів. Пробіг хлопчик, гукаючи про екстренний випуск газети. А що як трапиться пожежа? Отака жахлива пожежа, як у чікаґському театрі. Ой, вона збожеволіє! Крутилась у ліжку впиваючися нігтями в долоні рук. Треба зажити ще одну таблетку. Може ще засну. Спершися на лікоть, узяла останню таблетку з маленького залізного коробочка. Ковток води, що змив таблетку, заспокоїв їй горло. Заплющивши очі, лежала спокійно.
Зненацька злякано кинулася. По кімнаті стрибала Еллен. Зелений капелюшок спав їй на шию, мідяні кучері розмаялися.
— Ой, мамо, я хочу стати хлопчиком!
— Тихше, люба. Мама не добре себе почуває.
— Я хочу бути хлопчиком!
— Що ти зробив дитині, Еде? Вона страшенно схвильована.
— Ми дуже захопилися, Сузі. Бачили дивну картину. Тобі вона теж припала б до вподоби, бо там багато поезії і всякого такого. Мод Адамз була прекрасна, Еллі й на мить не могла відірватися від картини.
— Я завжди казала, що нерозумно брати таку малу дитину…
— Ой, тату, я хочу бути хлопчиком!
— Я люблю свою маленьку дівчинку, такою яка вона є. Ми підемо ще раз, Сузі, й візьмемо тебе.
— Еде, ти дуже добре знаєш, що я ніколи не видужаю.
Вона сіла, випроставшися, волосся звисало їй на спину рівними зблякло-жовтими пасмами.
— Ой, як я хочу вмерти… Як хочу вмерти й не бути більше вам тягарем… Ви обоє ненавидите мене. Якби не ненавиділи то не лишали б так саму. — Хлипнувши закрила обличчя руками. — Ой, як я хочу вмерти! — проридала вона крізь пальці.