— Це не так щоб погана думка, Джіммі.
— Алеж це жахливо! — мовив Тоні Гентер.
— Ви вважаєте нас за нечуственних тварин, Тоні?
— Ні, я просто не розумію, як можуть люди тішитися, читаючи про це.
— Це наша повсякденна робота, — зауважив Джіммі. —А що справді примушує мене тремтіти, це мобілізація, обстріл Бєлґраду, окупація Бельгії… й інші подібні речі. Саме цього я не можу собі уявити. Вбили Жореса…
— Хто це?
— Французький соціяліст.
— Ці чортові французи такі виродки, що тільки й можуть, що ставати до герцю й спати з чужими жінками. Ручуся, що німці за два тижні будуть у Парижі.
— Війна не триватиме довго, встряв Фремінґем, високий, манірний чоловік з пишними білявими вусами, що сидів поряд з Гентером.
— Я не від того, щоб мене призначили на військового кореспондента.
— Слухайте, Джіммі, ви, бува, не знаєте цього француза, хазяїна бару?
— Конґо Джека? Звичайно, знаю.
— Він хлопець нічого?
— Не поганий.
— Ходімо, поговоримо з ним. Він може розповість нам якісь подробиці про вбивство. Я дуже хотів би зв’язати цю справу з світовим конфліктом.
— Я маю глибоку певність, — почав Фремінґем, — що англійці якось уладнають усе. — Джіммі разом з Беллоком попростував до шинквасу.
Йдучи через кімнату, Джіммі побачив Еллен. Її волосся видавалося дуже червоним у світлі лямпи. Болдвін, з вогкими вустами й блискучими очима, схилився до неї через стіл. Джіммі відчув, як щось йому в грудях розгорнулося, немов пружина. Враз одвернув голову, боючися, щоб вона не побачила його.
Беллок штовхнув його ліктем. — Слухайте, Джіммі, хто ці два, що розмовляли з нами?
— Приятелі Рут. Я не дуже добре їх знаю. Фремінґем, здається декоратор.
За шинквасом під малюнком «Лузітанії» стояв смуглявий чоловік у білій куртці, що охоплювала йому широкі ґорилячі груди. Він струшував дуже волохатими руками посудину з коктейлем, перед шинквасом чекав офіціянт з склянками на таці. Коктейль зеленкувато-білою піною шумував у них.
— Здорові, Конґо, — мовив Джіммі.
— Ah, bonsoir mousieur Erf, ça biche?
— Нічогенько… Слухайте, Конґо, я хочу зазнайомити вас з моїм приятелем. Це Ґрант Беллок із «Американця».
— Дуже радий. Може ви, сер, вип’єте щось разом з містером Ерфом? Офіціянт підняв тацу, що на ній тихо дзвеніли склянки, й поставив її на долоню, на рівні плеча.
— Боюся, що джін зіпсує мені смак віскі, а проте вип’ю. Призволяйтеся і ви до нас, Конґо!
Поставивши ногу на мідяні ґратки, Беллок сьорбнув із склянки. — Хотілось би мені знати, — поволі вимовив він, — що тут у вас говорять про це вбивство?
— У кожного своя версія…
Джіммі спостеріг, що Конґо моргає йому глибоко посадженими чорними очима. — Ви тут живете? — спитав він, стримуючи сміх.
— Пізно вночі я вчув, що дуже швидко їде автомобіль з одкритим глушником. Мені здалося, що він наскочив на щось, бо він, зненацька, спинивсь, а тоді ще швидше помчав назад.
— А пострілу не чули?
Конґо таємниче похитав головою — Ні, чув тільки голоси, дуже сердиті голоси.
— До біса, треба буде довідатися про цю справу, — мовив Беллок, бовтаючи в склянці недопите питво. — Вернімося до дівчат.
Еллен дивилася на зморщене, немов грецький горіх, обличчя офіціянта, що наливав каву, та на його безживні риб’ячі очі. Болдвін, одкинувшися на спинку стільця, стежив за нею з-під приплющених повік. Заговорив тихим, монотонним голосом.
— Хіба ви не бачите, що я збожеволію, коли не матиму вас? Ви єдина на світі жінка, якої я прагну.
— Джордже, я зовсім не хочу, щоб мене хтось мав. Невже ви не розумієте, що жінка теж хоче волі? Будьте розважним. Якщо не облишите говорити таке, я поїду додому.
— А навіщо ви дозволяли мені впадати за вами? Я не такий чоловік, щоб з мене можна потішатися. Ви повинні це добре знати.
Вона глянула просто йому в обличчя великими сірими очима. Світло золотом грало на маленьких карих цяточках веселкової оболонки.
— Як важко, що ніколи не можна бути просто приятелями, — вона похнюпилась спустила очі й подивилася на свої пальці, що лежали на краєчку стола. Він вдивлявся в мідяне мерехтіння її вій. Зненацька прикро порушив мовчанку, що запала поміж них.
— Ну, то давайте танцювати.
наспівував Конґо Джек, а величезна, блискуча посудина тремтіла у волосатих його рухах. Узький, зеленими шпалерами обліплений бар набрякав і булькотів голосами, спіральними випарами напоїв, гострим дзенькотом криги й склянок та уривками мелодії, що вихоплювалися із сумежної кімнати. Джіммі Герф стояв самотою вкутку, п'ючи джін. Неподалік од нього, Ґес Мак-Нійл, ляпаючи по спині Беллока, горлав тому в ухо.