Ніхто з них не вимовив і слова. Вони вернулися назад, до готелю.
— То ви, Герфе, справді не бачили Стена?
— Ні. Не уявляю собі, де він ховається.
— Якщо побачите, скажите, що я просила не дляючися прийти до мене… Слухайте, Герфе, як називали тих жінок, що йшли за армією у французьку революцію?
— Дайте згадати. Здається cantonnières.
— Еге, щось подібне. Я хотіла б стати одною з них.
Десь далеко праворуч засвистів поїзд електричної залізниці, заторохтів ближче й завмер у лункому просторі.
Капаючи звуками танґо, готель танув рожево, немов купка морозива. Джіммі поліз слідом за нею до таксі.
— Ні, мені хочеться бути самій, Герфе.
— Я волів би одвезти вас додому… Якось аж чудно щоб ви їхали самі.
— Я вас прошу, як приятеля.
Вони навіть не потисли рук. Таксі кинув йому в обличчя хмарою пороху та ґазоліну. Він стояв на приступках, не охочий вертатися назад у галас і дим.
Неллі Мак-Нійл сиділа сама біля столу. Насупроти неї стояв одсунутий стілець, що з нього щойно встав її чоловік, а на спинці висіла серветка. Вона дивилася просто перед себе, танцюристи немов тіні, пропливали їй перед очима. У другому кутку кімнати вгледіла Джорджа Болдвіна. Блідий і змарнілий він повагом, неначе хора людина, наближався до свого столика. Постояв якусь мить, уважно передивляючися рахунок, заплатив, а тоді почав розгублено водити очима по кімнаті. Мабуть, бачив її. Офіціянт приніс йому на тарілці решту й уклонився низько. Болдвін скинув похмурим поглядом на обличчя тих, що танцювали, повернувсь і пішов. Згадавши нестерпуче солодкі пахощі китайських лілей, Неллі відчула, як очі їй виповнилися слізьми. Діставши з срібної сумки записника, швиденько переглянула його, ставлячи хрестики срібним олівцем. За якусь мить звела погляд угору, стомлену шкіру її обличчя стягала огида. Вона поманила офіціянта. — Перекажіть будь ласка, містерові Нійлові, що місис Нійл кличе його. Він у барі.
— Сараєво, Сараєво… Там так хурделить, що аж дріт горить! — вигукував Беллок перед фрізом облич і склянок уздовж шинквасу.
— Слухайте! — сказав конфіденційно Джо О’Кіф, ні до кого зокрема не звертаючися. — Один чолов’яга, що працює на телеграфі, говорив мені, ніби неподалік од Сент Джона, Ньюфавленд, одбулося величезне бойовище на морі, і англійці затопили німецьку фльоту в сорок суден.
— Еге-ге! Це одразу спинить війну!
— Та її ж не проголошено ще!
— А звідки ви знаєте? Кабелі так перевантажені, що годі дізнатися про якісь там новини.
— А ви чули, що на Волл Стріт збанкротувало ще четверо?
— Мені казали, що хлібний ринок в Чікаґо зовсім знавіснів.
— Треба позакривати всі біржі, поки мине ця хуртовина.
— Може коли німці скинуть штани з Англії, вона дасть волю Ірландії.
— Але вони… Біржу, певно, закриють узавтра.
— Якщо у людини є капітал і голова на плечах, тепер саме час, щоб загрібати гроші.
— Слухайте, Беллоку, друже, я йду додому, — мовив Джіммі. — Сьогодні мій вільний вечір і я хочу скористатися з нього.
Беллок примружив одне око й п'яно помахав рукою. Голоси еластично гули в ухах Джіммі близько, далеко, близько, далеко. — Помирає як собака, марш вперед, сказав він. Він витратив усі гроші, зоставсь один четвертак. Розстріляли вдосвіта. Оголосили війну. Почалися військові виступи. І вони залишили його самотнім у його славі. Ляйпціґ, пустеля, Ватерльоо, де селяни, вишикувавшися лавами, стріляли й стрілянину ту чули навкруги… Не можу взяти таксі, піду пішки. Ультиматум. Військові з квітками за вухами, співаючи, мчать поїздами до різниць. І сором фалшивим усім етрускам, що дляються дома, тоді, як…
Коли Джіммі простував вкритою жорствою стежкою до шляху, хтось узяв його під руку.
— Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами? Мені не хочеться зоставатися там.
— Звичайно, ходімо, Тоні. Я збираюся погуляти трохи.
Герф виступав великими кроками, дивлячися просто поперед себе. Хмари потемнішали, а небо світилося блідим молочним місячним сяйвом. Праворуч і ліворуч, поза фіялково сірими конусами дугових ліхтарів, темряву поцяткували кілька вогників, а попереду вставала жовтими й червоними невиразними накопиченнями заграва вулиць.