— Ви мене не любите, правда? — задихано спитав Тоні, після кількох хвилин мовчанки.
Герф пішов повільніше. — Я не досить добре знаю вас, але, здасться, ви симпатична людина…
— Не кажіть неправди. На це нема потреби… Я, певно, сьогодні ж вкорочу собі віку.
— Що це ви! Що сталося?
— Ви не маєте права спиняти мене. Бо нічого про мене не знаєте. Якби я був жінкою, ви не ставились би до цього так байдуже.
— А все таки, що завдає вам болю?
— Я просто збожеволію. Все таке жахливе. Коли я вперше зустрів вас увечорі з Рут, я думав, що, ми з вами заприятелюємо, Герфе. Ви видавалися таким приязним, так розуміли все… Я вважав, що ви такий, як я, але тепер ви стаєте черствим…
— Це, мабуть, через «Таймс». Та незабаром мене проженуть звідти, отож не турбуйтеся.
— Мені надокучили злидні. Я хочу успіху.
— Ви ще надто молоді. Певно, молодші за мене?
Тоні не відповів.
Вони йшли широким авеню, поміж двох шерегів почорнілих дерев’яних будинків. Повз них з скреготом і сичанням промчав жовтий, довгий трамвай.
— Ми, певно, у Флетбуші.
— Герфе, попервах я гадав, що ви такий, як я, але тепер ніколи не бачу вас без якоїсь жінки.
— Що ви хочете сказати?
— Я не розповідав про це нікому в світі… Еге, якби я тільки сказав… Ще дитиною, років так в одинадцять, дванадцять, або в тринадцять… я надто рано дозрів… — Тоні заридав. Коли вони проходили під ліхтарем, Джіммів гледів блискучі сльози у нього на щоках.
— Я і вам не розповів би, якби не був п’яний.
— Але таке буває чи не з усіма в дитинстві… Не варто вболівати.
— Лихо в тім, що я й тепер такий. Не можу кохати жінок. Намагався, намагався… Бачите, мене впіймали. Я відчув такий сором, що кілька тижнів не міг ходити до школи. Мати гірко плакала. Мені так соромно. Я боюся, що всі дізнаються про це. Завжди змагаюся, ховаю це, ховаю свої почуття.
— А може все це фантазія? Ви б пішли до психоаналітика.
— Я не в силі цього сказати нікому. Це тільки сьогодні, тому, що я п’яний. Шукав в енциклопедії… але про це нема навіть у словнику. — Він спинився, і, затуливши руками обличчя, сперся на ліхтар. — Про це нема навіть у словнику.
Джіммі погладив його по спині. — Не вболівайте так. Сила людей у такому самому стані, як і ви. А поміж акторів таких повнісінько.
— Я ненавиджу їх усіх! Вони не з тих, що я міг би кохати. Я ненавиджу й себе. А тепер, по сьогодняшній розмові й ви мене зненавидите.
— Дурниці! Мене це не стосується.
— Тепер вам відомо, через що я хочу собі вкоротити віку… О, це не по правді, Герфе, не по правді… Мені все життя не щастило. Почав заробляти на прожиток ледве скінчив школу. Був коридорним у дачному готелі. Моя мати жила в Лейквуді, і я відсилав їй увесь свій заробіток. Тяжко працював, щоб стати актором. Якщо про це дізнаються, буде величезний скандал.
— Алеж таке закидають сливе всім хлопчакам, і ніхто не докоряє їм.
— Якщо мені не дають якоїсь ролі, я гадаю, що тільки через це. Я ненавиджу всіх, таких як я, людей і гидую ними… І зовсім не хочу бути хлопчиком. Хочу виступати у визначних ролях. О, це пекельні муки… пекельні муки!
— Алеж ви опрацьовуєте тепер якусь ролю?
— Ідіотська п’єса, що ніколи не піде далі Стемфорду. Отож, як почуєте, що я заподіяв це, то не будете надто дивуватися.
— Що заподіяли?
— Віку собі вкоротив.
Вони йшли якийсь час мовчки. Став накрапати дощ. Кінець улиці, позад зеленочорних скриньок будинків спалахувала зрідка опалово-рожева блискавка. Від асфальту йшов дух мокрого пороху, прибитого величезними краплинами дощу.
— Тут десь поблизу станція підземної залізниці. Чи не там, де ото блакитний огник? Треба поспішати, якщо не хочете змокнути.
— Хай йому, дідько, мені байдужісінько, Тоні, чи я змокну, а чи ні! — Джіммі скинув капелюха і почав розмахувати ним. Дощові краплини холодили йому чоло, дух дощу, дахів, бруду й асфальту перебивав гострий смак віскі й тютюну йому в роті.
— Як це жахливо! — вигукнув зненацька він.
— Що саме?
— Та всі ці статеві збочення. Я до сьогодні якось не уявляв виразно всього цього. Ви мусите терпіти жахливі муки… Всі ми терпимо муки. Що до вас, то вам просто дуже не пощастило. Мартін каже, що куди легше було б жити, якби вдарив зненацька дзвін, і кожен кожному признався б по правді, як він живе, що робить і як кохає. Бо те, що ховають, здебільшого гниє. Але як усе це жахливо! Ніби життя й без того не досить тяжке.