— Не можу якось.
— Треба їсти… Слухайте, Джо, а що це буде з цією війною?
— Щось воно дуже закрутилося. Ще коли виник отой Агадірський інцидент, я знав, що буде війна.
— Я хотів би, щоб хтось скинув штани з Англії за те, що вона не дає автономії Ірляндії.
— Ми, певно, допомагатимем Англії… Проте, я не припускаю, щоб це тривало довго. Люди, що керують міжнародніми фінансами, не дозволять такого. Кінець-кінцем гаманець у руках у банкірів.
— Ми не допомагатимем Англії, це вже вибачайте. Опісля того, що вона заподіяла Ірляндії та й нам самим за революції та громадянської війни.
— Джо, ви надто напхалися історією з тих книжок, що читаєте щовечора у громадській книгозбірні… Слідкуйте краще за справозданням біржі й не дозволяйте дурити себе газетною балаканиною про страйки, повстання та соціялізм… Я хотів би, щоб вам добре повелося, Джо… Ну, мабуть мені треба йти.
— Зачекайте трошки, вип’ємо разом пляшечку…
Вони вчули, як хтось важко спіткнувся в сінях за кухнею.
— Хто там?
— Це ти, Джо? — У двері похитуючися, впхався здоровезний ясноволосий плечистий юнак з чотирикутним червоним обличчям і грубою шиєю.
— Що ти, у дідька, собі думаєш? Це мій менший брат Майк.
— А що? — Майк стояв, хитаючися, уткнувшися підборіддям у груди. Його плечі мало не сягали до низької стелі.
— Бачили, який? Хіба я не казав тобі, Майку, щоб ти не приходив п’яний додому? Він здатний усю оселю до гори дном перекинути.
— Можна ж мені прийти часом додому, а чи ні? Відколи ти став моїм опікуном, Джо, то поїдом їси мене, куди гірше за батька. Дуже радий, що не зоставатимусь довго у проклятому цьому місті. А то цього всього задосить людині, щоб з глузду з’їхати. Якби я зміг знайти якусь посудину, що йде в море раніш од Золотої Брами, присягаюся, що виїхав би нею.
— Я не проти того, щоб ти лишався тут, але мені не подобається, що ти ото повсякчас бешкетуєш.
— А я роблю те, що мені подобається. Зрозумів?
— Іди собі, Майку. Приходь додому тоді, коли тверезий.
— Хотілось би мені подивитись, як ти будеш вигонити мене. А ну, спробуй!
Гарленд підвівся.
— Ну, то я піду, — мовив він. — Треба подивитися, чи не стану там на роботу.
Майк, стуливши кулаки, наступав на брата. Джо, випнувши щелепу, схопився за стілець.
— Я тобі голову розвалю!
— О, святі мученики, невже стара жінка не може у власній оселі мати спокою? — Поміж обох братів, галасуючи, стала невеличка сива жінка. У неї були далеко посаджені блискучі чорні очі й зморщене, немов торішнє яблуко, обличчя. Вона махала спрацьованими, вузлуватими руками. — А ну, цитьте мені обидва, а то завжди тільки й чути, що лаються та б’ються… А ти, Майку, йди нагору й проспися.
— Я якраз про це й говорив йому, — обізвався Джо.
Стара повернулася до Гарленда. Голос їй скреготів, неначе суха крейда на дошці.
— А ви теж ідіть звідси. Я не хочу, щоб до моєї господи швендяли всякі п’яниці. Ідіть собі. Мені байдуже, хто вас привів.
Гірко посміхнувшися, Гарленд глянув на Джо і, знизавши плечима, вийшов.
— Наймичка, — мурмотів він. Ноги йому стали негнучкі й боліли, а він непевною ходою простував курною вулицею, повз темнофасадні цегляні будинки.
Гаряче полудневе сонце било йому в спину, а в ухах лунали голоси покоївок, убиральниць, куховарок, стенографісток, секретарок. Еге, сер, містер Гарленд. Дякую, містере Гарленд. О, сер, красненько дякую, сер, містере Гарленд, сер…
Шпигаючи червоними голками в повіки, сонце будить її. Вона знов упірнає у пурпурові ватяні коридори сну, знову прокидається, позіхаючи перевертається на другий бік, підсуває коліна до підборіддя, щоб тугіше обкрутити навколо себе солодкодрімливий кокон. На вулиці гуркоче візок, сонце лягає гарячими смугами їй на спину. Розпачливо позіхнувши, вона перевертається і лежить, уже цілком прокинувшись, поклавши під голову руки й дивлячися на стелю. Десь здалека, через вулиці й стіни будинків пробивається з пароплаву тягучий стогін сірени, як кволий паросток рослини пробивається крізь жорству на дорозі. Еллен сідає й трусить головою, щоб одігнати муху, що настирливо лізе їй в очі. Муха зникає у соняшному світлі, але десь усередині Еллен бринить тупий біль, щось невиразне, що зосталось їй од гірких думок минулого вечора. Але вона щаслива, вже зовсім прокинулася, хоч ще рано. Злазить з постелі й тиняється по кімнаті в самій сорочці.
Де соняшне світло падає на підлогу, там гаряче ставати ногою. На карнізі біля вікна цвірінькають горобці. Десь зверху чути стукіт швацької машини. Коли вона вилазить з ванни, тіло їй стає гладеньке й пружне. Витирається рушником, рахуючи години довгого дня. Прогулятися залюдненими рябими вулицями аж до тієї пристані на Східній Ріці, де навергано величезні колоди червоного дерева, поснідати самотою у Лафайєтта, кава й рогалики з вершковим маслом, піти по крамницях Лорда й Тейлора, зарані, поки ще мало покупців і продавниці не стомлені, другий сніданок з… І тоді біль, що мучив її через усю ніч, проривається. — Стене, Стене, заради всього… — голосно каже вона. Сидить перед свічадом, дивлячися у чорні, поширені свої зіниці.