Хапливо одягається і виходить, простуючи П’ятим Авеню і далі на схід Восьмою вулицею, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Сонце вже стало гаряче й кипить аспідно на тротуарах, на вітринах, на порохом помармурованих емальових вивісках. Обличчя чоловіків і жінок, що проходять повз неї, сірі й зім’яті, немов подушки, що на них надто довго спали. Коли вона перетинає вулицю Лафайєтт, що гуркоче грузовиками й фурґонами, в роті у неї смак пороху, порох хрумтить на зубах. Далі на схід минає ручні візочки. Продавці витирають мармурові дошки в будочках з холодними напоями, катеринка виповнює вулицю блискучими верескливими закрутами вальсу «Блакитний Дунай», із рундучка з корінням линуть гострі пахощі. У Томпкінз Сквері на мокрому асфальті крутяться верескливі діти. Просто їй біля ніг цілий гурт хлоп’ят у подраних сорочечках, слинявих, вони щипають одне одного, б’ють, дряпають. Од них встає неприємний дух немов би пліснявого хліба. Еллен зненацька відчула, як коліна їй ослабли. Повернувшися, пішла тим самим шляхом назад.
Сонце таке важке, неначе його рука у неї на спині, гладить її плечі так, як гладили їх його пальці, воно немов його подих у неї на щоці.
— Нічого, опріч п’яти законних підстав, — сказала Еллен просто в довгу накрохмалену маніжку кощавого чоловіка з великими запалами очима, що скидалися на устриці.
— Це вже вирішена справа? — урочисто спитав він.
— Так, остаточно.
— Як давньому приятелеві обох родин, мені дуже сумно чути це.
— Бачите, Діку, слово чести, я дуже люблю Джоджо. Дуже йому зобов’язана… Він з багатьох поглядів надзвичайно хороша людина, але ми мусимо розлучитися.
— Є хтось інший?
Глянувши на нього блискучими очима, вона напівствердливо хитнула головою.
— Алеж шлюбна розлука надто поважна справа, моя люба, молода леді.
— Не така поважна, як усе інше.
Вони вгледіли Гаррі Ґолдвейзера, що простував до них через велику, з горіховими панелями кімнату. Еллен почала зненацька говорити голосніше.
— Кажуть, що бій на Марні покладе край війні.
Гаррі Ґолдвейзер узяв руку Еллен двома пухкими долонями й схилився до неї.
— Як добре, Еляйн, що ви завітали оце до старих божевільних парубків, щоб не дати їм до смерти надокучити один одному. Галло, Снов, як ведеться, старий друже?
— А чим можна завдячувати тому, що ви й досі в місті?
— Всілякі справи затримали… До речі я ненавиджу літні курорти. Найкращий з них Льонґ Біч, у всякому разі… Але до Бар Гарбор не поїду і за мільйон…
Містер Снов чмихнув. — Здасться, я чув, ніби ви купили собі десь біля курорту землі, Ґолдвейзере.
— Купив просто котедж, та й годі. Цікаво, що людина не може купити навіть невеличкого котеджа, щоб про це не знав кожен хлопчик-газетяр з Таймз Скверу. Ходімо до їдальні, за мить прийде сестра.
Коли вони сіли до столу у величезній, прикрашеній оленячими рогами їдальні, увійшла куценька жінка в сукні вкритій лелітками. Вона була вузькогруда і з хоробливим кольором обличчя.
— О, міс Оґлторп, я така рада, що можу зазнайомитися з вами, — пискливо, немов невеличка папуга, прощебетала вона. — Я часто бачила вас на сцені, і вважаю, що ви надзвичайно цікаві… Весь час прохала Гаррі, щоб він зазнайомив нас.
— Це моя сестра Речел, — промовив Ґолдвейзер, не підводячися. — Вона господарює у мене.
— Я хочу, щоб ви, Снов, допомогли мені переконати міс Оґлторп взяти ролю в Zinnia girl. Адже ця роля виключно для неї написана.
— Така мала…
— Звичайно, це не провідна роля, але, зважаючи на те, що ви акторка мінлива й вишукана, вона найкраща в п’єсі.
— Може хочете ще риби, міс Оґлторп? — пискнула міс Ґолдвейзер.
— У нас немає вже визначних акторів, — чмихнув містер Снов. — Бутс, Джефферсон, Манзфільд, — усі померли. Тепер усе залежить від реклями. Акторів і акторок реклямують на ринку, немов патентовані якісь ліки. Хіба це не правда, Еляйн? Рекляма, рекляма…