Еллен не могла дивитися йому в обличчя. Звуки оркестри, гомін голосів, стукіт тарілок — усе це спіралею крутилося навколо неї, дедалі гучніш…
— На добраніч, Стене! — Власний голос дряпав їй рота. Вимовляючи слова, вона виразно чула їх.
— О, Еллі, а я хотів, щоб ви побули з нами…
— Дякую… дякую…
Вона знов почала танцювати з Гаррі Ґолдвейзером. Садок закружляв швидко, тоді повільніше. Гармидер. Гармидер спричиняв їй нудоту. — Вибачте на хвилинку, Гаррі, — мовила вона. — Я вернуся до столу. — В убиральні обережно сіла на плюшеву софу. Взяла з сумки кругле люстерко й стала видивлятись у нього. Із чорних її зіниць почала литися темінь, аж поки все навколо стало чорне.
Джіммі Герфові боліли ноги — він цілісінький день ходив пішки. Сівши на лавці поблизу Акваріюму, почав дивитися на воду. Погожий вересневий вітер поклав крицевий одсвіт на збрижену гавань і на аспідноблакитне плямисте небо. Повз статую Волі пройшов величезний білий пароплав з жовтим димарем. Дим з буксиру перед його провою вставав гострими зубцями, неначе вирізаними з паперу. Хоч і весь укритий будівлями пристаней край Менгеттена видавався провою баржі, що її рівно, повагом тягнуть до гавані. Кигикаючи, кружляли чайки. Герф рвучко зірвався на ноги. — До дідька, треба розпочати якусь роботу!
Якусь мить стояв, напруживши м’язи, розгойдуючися на закаблуках. Голодранець що роздивлявся малюнки в недільній газеті, ніби був йому по знаку.
— Галло, — нерішуче мовив він.
— Я знаю, хто ви, — сказав той не простягаючи йому руки. — Ви — син Лілі Герф… Гадав, що не обізветеся до мене… І цілком мали б рацію.
— Ну, звичайно, ви — кузен Джо Гарленд… Страшенно радий вас бачити… Дуже часто думав про вас.
— Думали? Що?
— І сам не знаю… Смішно, що родичі чомусь завжди здаються не такими, як сам.
Герф знову сів на своє місце. — Хочете цигарку? — Тільки погана «Верблюд».
— Нічого, байдуже… А що ви поробляєте, Джіммі? Не заперечуєте, що я вас так називаю? — Джіммі Герф черкнув сірничка, той погас. Тоді він запалив іншого й підніс його до цигарки Гарлендові. — Це — перша цигарка, що я палю за весь тиждень… Дякую.
Джіммі скинув поглядом на свого кузена. Глибока западина на сірій його щоці сходилася з зморшкою в куточку вуст, утворюючи гострий кут.
— Мабуть думаєте, що я зовсім занепав? — спитав Гарленд. — Ви жалкуєте що сіли біля мене? Шкодуєте, що мати виховала вас джентлменом, а не таким пройдисвітом, як усі ваші родичі…
— Я працюю за репортера в «Таймзі»… Паскудна робота, страшенно остогидла мені, — мовив Джіммі, над силу витягаючи з себе слова.
— Не треба говорити, так, Джіммі, ви надто ще молоді… З такими поглядами не здобудете собі нічого.
— Припустимо, що я й не хочу нічого здобувати.
— Сердешна Лілі так пишалася вами… Вона хотіла, щоб ви мали амбіцію, щоб стали визначною людиною. Ви не повинні забувати матері, Джіммі. Вона була єдиним моїм другом в осоружній нашій родині.
Джіммі засміявся. — Я не казав, що в мене нема амбіції.
— Але заради сердешної вашої матері, робіть усе обачно. — Ви тільки починаєте жити… Все ваше щастя залежить на тому, як вам поведеться перші два-три роки. Ось гляньте на мене.
— Та воно так. Чарівник Волл Стріту міг би здобутися на краще… Але мені не до смаку життя в цьому проклятому місті. Остогидло підлабузнюватися до людей, яких я не поважаю… А що ви робите, кузене Джо?
— Не питайте…
— Дивіться, бачите військовий корабель з червоним димарем? То французький. Гляньте, вони скидають брезента з гармати на кормі… Я хочу піти на війну… Єдине лихо, що з мене нікчемний вояка.
Гарленд кусав собі верхню губу. Трохи помовчавши, заговорив хрипким, розбитим голосом.
— Джіммі, я хочу попросити, щоб ви зробили мені щось заради небіжки Лілі… чи… чи нема… у вас грошей? Через нещасливий… збіг обставин… я не їв останні два дні… Ну, і трохи знесилився, розумієте?
— Я саме хотів запропонувати вам піти десь випити кави, або що… На Вашінґтон-стріт є хороший сірійський ресторан.
— То ходімо, — мовив Гарленд, спинаючися на негнучкі ноги. — А вам нічого показуватися на люди з таким страшидлом, як я?