— О, мій чоловік страшенно амбітний, — говорила Перляйн синій, смугнастій бавовняній жінці в бакалійній крамниці. — Щоправда, любить повеселитись і все таке інше, але з усіх людей, що я знаю, найамбітніший. Він хоче переконати старого батька, щоб той послав нас за кордон, де він студіюватиме архітектуру. Хоче бути архітектором.
— Алеж це буде дуже добре для вас, отака подорож… Більше нічого, міс?
— Ні, здасться не забула нічого… Якби це був хто інший, я непокоїлась би. Уже два дні, як не бачила його. Певно, пішов десь до свого тата.
— І ви недавнечко побралися?
— Я не розповідала б вам, якби щось було не гаразд, хіба ні? Але він поводиться статечно й гідно… До побачення, місис Робінзон.
Вона взяла пакунки під пахву і, розмахуючи гаптованою намистинами сумкою, що була в неї у вільній руці, вийшла на вулицю. Сонце ще пригрівало, хоч вітер ніс уже подих осени. Дала пенні сліпому, що крутив на катеринці вальс із «Веселої Вдови». Слід трохи погримати на нього, коли він прийде, щоб не взяв за звичку часто тікати з дому. Повернула на 200-ту вулицю. На тротуарах збиралася юрба, із вікон визирали люди. Десь пожежа. Вдихнула сморід смалятини. За спиною їй перебігло приємне тремтіння, вона любила пожежі. Наддала ходи. О, то це біля нашого будинку! Біля нашої квартири! Дим, густий, немов рогожка, вихоплюється з вікна п’ятого поверху. Вона почала, зненацька, тремтіти. До неї біг їхній ліфтер, хлопчик-негр. Обличчя йому видавалося зеленим з переляку. Ой, це в нашому приміщенні! — верескнула вона. — А тільки тиждень, як куплено меблі! Пустіть мене пройти! — Пакунки вислизнули у неї з-під пахви, пляшка вершків розбилась об асфальтовий тротуар. Перед нею став полісмен, вола почала гатити його кулаками в широкі сині груди. Не могла стримати вереску.
— Нічого, нічого, все гаразд, панійко, — буркотів той низьким басом. Вона билася головою йому об груди й чула, як там приглушено гуде його голос. — Чоловіка вашого знесли вниз, він тільки вчадів од диму, тільки вчадів!
— О, Стенвуде, чоловіче мій! — заверещала вона. Все навколо неї почорніло. Схопившися за два блискучі ґудзики на грудях полісменових, знепритомніла.
VIII. Ще одна річка до Йордану
На розі Другої Авеню і Гаустона, насупроти кафе Космополітен, вигукує чоловік, стоячи на скриньці з-під мила. — Товариші… невільники заробітньої платні, як я сам… вони сидять у вас на шиї… виривають їжу вам з рота. Де всі ті вродливі дівчата, що я звик їх зустрічати на бульварах? Ви побачите їх у приміських кабаре… Вони гнітять нас, товариші-робітники… ні, раби, так правдивіше… відбирають нашу працю, наші ідеї, наших жінок… Вони будують собі готелі, клюби мільйонерів, театри, що коштують мільйони, військові кораблі, а що вони залишають нам? Залишають професійні хороби, рахіт і кілька брудних улиць, залитих помиями й закиданих сміттям… Ви бліді, товариші… Вам бракує крови… А чому у вас мало крови в жилах? Десь у Росії бідні люди… не на багато бідніші за нас… вірять в упирів, що висмоктують з людей кров уночі… Капіталізм… і є той упир, що смокче з нас кров… і вдень… і… вночі…
Починається снігопад. Білі пластівні переблискують золотом, пролітаючи повз ліхтарі. Крізь товсте скло, повне блакитних, зелених і опалових шпарок диму, кафе Космополітен видається мутним акваріюмом; білі обличчя плавають навколо столів, немов різноманітні рибини. Парасолі ґронами надимаються над укритою снігом вулицею. Промовець одкочує коміра й швидко простує на схід Гаустоном, обережно відставивши скриньку, щоб не закаляти штанів.
Обличчя, капелюхи, руки, газети танцювали в смердючому, галасливому ваґоні підземної залізниці, немов зернята в жаровні. Повз нього промчав, клацаючи у жовтому світлі, експрес. Вікна налітали на вікна, аж поки зрівнялися, немов шалі терезів.
— Слухайте, Джордже, — мовив Сендборн до Джорджа Болдвіна, що висів поряд з ним на ремені. — Ви бачите новий будинок Фітцджералда?
— Я незабаром побачу домовину, якщо не вилізу з цієї підземки.
— Воно вам, плутократам, не завадить вряди-годи подивитись, як їздять бідні люди… Може це примусить вас вплинути на ваших приятелів з Таммані Голлу, щоб вони облишили, нарешті, порожню балаканину й подбали про зручніший транспор для нас, невільників заробітньої платні… Слово чести, я міг би порадити їм дещо. У мене є проєкт пустити під П’ятою Авеню суцільний шерег плятформ.
— Це ви надумали, лежачи в шпиталі, Філю?