— Таксі! — покликала Еллен.
Автомобіль, що проїздив повз, скрегочучи спинився. Червоне, яструбине обличчя шофера висувається в світло від уличного ліхтаря. — До Юджіні на Чотирнадцяту вулицю, — говорить Еллен, тим, часом, як Рут і Кассі сідають. Зеленкуваті вогні в чорній темряві манячать повз намистинками світла унизані вікна.
Вона стояла під руку з одягненим у смокінґ Гаррі Ґолдвейзером, дивлячися через парапет саду на покрівлі небосягу. Внизу, переблискуючи зрідка вогнями, поцяткований туманними плямами, лежав, немов перекинене небо, парк. Ззаду поривами налітали звуки танґо, гомін голосів, човгання ніг танцівників.
— Алеж Бойрнгардт, Рашель, Дузе, Сіддонз… Ні, Еляйн, запевняю, що ви просто не розумієте. Жадне мистецтво не в силі передати так людських переживань, як передає їх театр… Якби я міг зробити те, що хочу, ми були б найвидатнішим у світі народом, а ви найвидатнішою акторкою. Я став би великим режисером, геніяльним творцем, розумієте? Але публіка не хоче мистецтва, наше суспільство не дозволяє дбати про мистецтво. Їм до вподоби мелодрами з детективами або паскудні французькі фарси, де дриґають ногами, та є гарненькі хористки й музика. А режисерові доводиться давати публіці те, чого вона хоче.
— На мою думку, в нашому місті повнісінько людей, що прагнуть незбагненого… А гляньте на саме місто.
— Вночі воно, звичайно, хороше, коли нічого не видно. Але на ньому не позначився художній смак, нема гарних будівель і нема духу давнини. Ось у чому справа.
Якийсь час вони стояли мовчки. Оркестра почала грати вальса з «Бузкового доміно». Зненацька Еллен повернулася до Ґолдвейзера й сказала прикрим тоном: — Чи можете ви зрозуміти жінку, що, часом, хоче стати повією, звичайнісінькою вуличницею?
— Моя люба, юна леді, як чудно чути такі слова від молоденької вродливої жінки.
— Вам, певно, ніяково? — Вона не чула його відповіді. Почувала, що ось-ось заплаче. Міцно стуливши кулаки, так, що гострі нігті вгрузли в долоні, затримувала подих, аж поки порахувала до двадцяти. Тоді мовила тремтливим голосом маленької дівчинки — Гаррі, ходімо танцювати.
Небо над картонними будинками — олив’яне склепіння. Якби пішов сніг, стало б не так похмуро, Еллен знайшла таксі на розі Сьомої Авеню й сіла, тручи занімілі пальці долонею. Будь ласка, на Західню П’ятдесят Сьому. — З-під хоробливої машкари втоми, вона дивиться на овочеві крамниці, вивіски, риштовання біля нових будівель, на фурґони, на жінок, на хлопців-посланців, на полісменів. Стуливши коліна й випроставшися, сидить на краєчку сидіння, стискаючи руками тонкий живіт. О боже, як насміялися вони надо мною. Стена взято від мене, спалено, а натомість лишилося те, що зростає всередині й колись уб’є мене. Почала тихенько плакати, затуливши обличчя занімілими руками. Хоч би сніг пішов.
Стоячи на сірому тротуарі, порпається в гаманці, шукаючи грошей. Невеликий вихор, що крутить уривки паперу в рівчаку, засипає їй порохом рот. Обличчя ліфтера кругле, з чорного дерева, з інкрустацією з слонової кости.
— Місис Стоунтон Веллз?
— Так, мадам, на восьмому поверсі.
Ліфт дзичить, здіймаючися вгору. Вона стоїть, видивляючися в узеньке люстро. Враз її заливає хвиля очайдушної якоїсь веселости. Витирає порох з обличчя скрученим носовичком, відповідає посмішкою на посмішку ліфтера, широку, немов клявіятура роялю, й бадьоро увіходить у двері, що відчинила наплоєна покоївка. У приміщенні тхне чаєм, хутром і квітами. Під дзенькання чашок цокочуть жіночі голоси, немов кури порпаються десь на птичні. Погляди пурхають їй навколо обличчя, коли вона увіходить до кімнати.
Настільник залито вином і томатовою підлевою. У ресторані накурено, на стінах висять зелені й блакитні малюнки з краєвидами Неапольської затоки. Еллен одкинулася на спинку стільця. Вона сиділа біля круглого столу, разом з кількома юнаками й стежила, як дим з її сиґаретки кружляв спиралею навколо череватої пляшки кіянті, що стояла перед нею. На блюдці покинуто танула купка трикольорового морозива. — Хіба ж таки людина не має ніяких прав? Ні, промислова цивілізація примусить нас домагатися того, щоб був інший уряд та інший соціяльний устрій…
— Яких довгих слів він уживає, — пошепки мовила Еллен Герфові, що сидів поруч з нею.
— І все ж таки він має рацію, — буркнув той.
— А в наслідок невеличка купка людей захопила владу — й такої абсолютної влади ми не знаємо в усій історії всесвіту, починаючи ще з жахливої рабовласницької цивілізації Єгипту й Месопотамії.