Аби все це виконати, чеченським терористам знадобилося б здійснити велику логістичну операцію. Їм треба було протягом двох тижнів підготувати дев’ять вибухів (чотири з них відбулися, а ще п’яти російська влада нібито запобігла) у дуже віддалених одне від одного містах. Крім того, це довелося б робити в той час, коли чеченські ісламісти — пріоритетні підозрювані — вели бої з російськими військами в Дагестані, а офіційна чеченська влада готувалася до російського вторгнення. За цих обставин чеченці не змогли б отримати доступу до тон гексогена із заводу в Пермській області, що суворо охоронявся силами ФСБ.
Мої співбесідники детальніше зупинилися на тому, чи можна вважати цих терористів фахівцями. У Москві, сказали вони, перша бомба спричинила руйнування всієї центральної секції будинку. На Каширському шосе восьмиповерховий цегляний будинок перетворився на купу сміття. Аби досягти такого результату, вибухівку треба закладати в певні місця, аби вибух зруйнував головні елементи конструкцій, змусивши будівлю скластися, «як картковий будиночок». Це потребує підготовки. У Росії таку підготовку забезпечують лише сили спеціального призначення, військова розвідка (ГРУ) та ФСБ.
Підриви будинків пояснювалися як відповідь на російські атаки в Дагестані після вторгнення в цей регіон у серпні ісламістів, керованих чеченцями. Але ретельне відтворення подій показало, що на організацію таких підривів довелося б витратити чотири — чотири з половиною місяці. Терористам треба було обрати й відвідати об’єкти-мішені, внести корективи, визначити оптимальний склад вибухівки, замовити її виготовлення, зробити остаточні розрахунки на основі складу вибухівки, винайняти приміщення в обраних будівлях і перевезти туди вибухову речовину та пристрої. Тож планування мало початися навесні, задовго до вторгнення чеченців у Дагестан. Але ці теракти могли бути частиною масштабнішого плану, який включав чеченське вторгнення до Дагестану, бомбардування росіянами сіл ісламістів у «відповідь» та вибухи в Буйнакську, Москві й Волгодонську, які можна було би потім подати як помсту чеченців. Здійснення такого плану міг забезпечити лише російський уряд у співпраці з ФСБ.
Ця інформація вразила мене й здалася дуже переконливою. На додаток до труднощів, з якими чеченцям довелося б зіткнутися при плануванні та здійсненні вибухів, важко було зрозуміти, як вони допомогли б їм у досягненні цілей. Єдиним реальним результатом таких терактів було б виправдання нового вторгнення в Чечню. Оточенню Єльцина вибухи, безперечно, стали в пригоді, бо воно сподівалося зберегти контроль над переходом президентської влади й у такий спосіб уникнути ув’язнення.
Тридцятого вересня генерал Олександр Лебедь, який балотувався в президенти 1996 року, сказав в інтерв’ю французькій газеті «Le Figaro», що він фактично впевнений у тому, що за підривами житлових будинків стоїть сім’я Єльцина. «Будь-який чеченський командир, що прагне помститися, почав би з підриву російських генералів. Він завдав би удару по будівлях МВС чи ФСБ, по складах зброї чи атомних електростанціях. Він не обрав би мішенню простих і безневинних людей. Було поставлено мету — почати масовий терор». Лебедя спитали, як далеко може піти кремлівський клан? «Вони готові на все, щоб утримати владу, — відповів він. — Усі засоби годяться»[26].
На початок жовтня я почув уже досить, аби викласти свої підозри в статті, яку назвав «Анатомія бійні». Після розпаду СРСР я втратив контакти з редакціями російських газет і відновив ці зв’язки лише частково. Я був непевний, чи захоче хтось опублікувати статтю, в якій є натяк на те, що головний кандидат у президенти Росії — терорист. Але в той час я встановив контакт із газетою «The Washington Times», яка за Клінтона мала багато читачів у Вашингтоні завдяки своїй опозиційності. Свою статтю я вирішив надіслати туди.
А ще я збирався до Красноярська, де в 1990-х роках відбувалися криваві сутички за контроль над алюмінієвою промисловістю, під час яких було вбито десятки людей. А потім була запланована подорож автівкою з Красноярська до Саянська — п’ять годин шляхом, який пролягав засніженою тайгою, де машини легко зупиняли, а люди подекуди безслідно зникали.
Розмірковуючи над цими своїми планами, я вивчав випуск газети «Московский комсомолец» за 22 жовтня, де цілі шпальти були заповнені світлинами жертв вибухів. На одній сторінці було вміщено фото будинку по вулиці Гур’янова, в якому в усіх вікнах горіло світло. Я став роздивлятися обличчя загиблих. Ким вони були? Я дивився на світлину родини Михайліних — Сергія, Тетяни та їхніх двох дітей, 24-річної Жанни та 16-річного Олександра. Вони мешкали в 97-й квартирі. Жанна притулилася головою до голови брата. У батьків спокійний і, як мені здалося, гордий погляд. Уся сім’я загинула.