Наступна сторінка була присвячена жертвам вибуху на Каширському шосе. Фелікса Мішаріна, 58 років, із квартири 74 сфотографували на якомусь святі: права рука кудись простягнута, а лівою він обіймає дружину Віру, 50 років. На тій самій сторінці — фотографія руїн, які поховали під собою Мішаріних, коли залишена в підвалі бомба вибухнула. Що робити? Не звертати на все це уваги? І я написав електронного листа до редакції «The Washington Times», додав свою статтю і натиснув «Надіслати». А потім поїхав до аеропорту і нічним рейсом вилетів до Красноярська. Моя стаття з’явилася в газеті наступного дня[27] — і була проігнорована читачами.
У російській пресі в ті часи така стаття не була б чимось незвичним, але на Заході після першого шквалу повідомлень про дивні події в Рязані цікавість до підривів житлових будинків вщухла. Наступні 15 років західні держави в своїй політиці виходили з припущення, що легітимність режиму Путіна не викликає сумнівів.
Чотирнадцятого вересня, після другого московського вибуху, Путін заявив, що служби безпеки впевнені у причетності до цих вибухів Осами Бен-Ладена. Директор ФСБ Микола Патрушев заявив, що організаторами підривів були «міжнародні терористи, які окопалися в Чечні при потуранні офіційних властей у Грозному...»[28]. Ці заяви мали певні наслідки — Захід почав пов’язувати підриви житлових будинків у Росії з ісламськими терористами.
Однак більш важливою виявилася нездатність Заходу уявити собі, що будь-який режим може вбивати сотні власних громадян і тримати націю в страху заради збереження влади. Це небажання повірити в неймовірне дорого коштувало. Воно спотворило західну політику стосовно Росії, зробивши її наївною та неефективною. З моменту приходу Путіна до влади той образ Росії, що існував в уявленні Заходу, не мав нічого спільного з реальністю.
Парламентські вибори відбулися в Росії в грудні 1999 року. Хвиля народної підтримки Путіна та нова війна в Чечні змінили політичний ландшафт. Партія «Єдність», яка була створена за порадою Березовського й не мала іншої платформи, крім підтримки Путіна, досягла вражаючого політичного успіху. Президент Єльцин протистояв опозиційному парламенту, натомість пропутінські сили отримали переконливу парламентську більшість, залишивши опозицію без політичної бази в національному уряді. Напередодні Нового року Єльцин склав із себе повноваження, й виконувачем обов’язків президента був призначений Путін, що надавало йому всі переваги посади. Згідно з Конституцією, вибори перенесли з червня на квітень, а відтак розпочалася президентська кампанія.
Поки все це відбувалося, російські журналісти почали заново вивчати інцидент у Рязані. Тридцятирічний кореспондент «Новой газеты» Павло Волошин на початку лютого завітав до Рязанського ГУВС, де зустрівся з Юрієм Ткаченком — сапером, який перевіряв бомбу. Пізніше Ткаченкові не дозволяли контактувати з журналістами, але того разу він дав детальне інтерв’ю, в якому наполягав на тому, що бомба, виявлена в підвалі будинку по вул. Новоселів, 14/16, була справжньою. Він сказав, що в неї був справжній військовий детонатор, а найсучасніший газовий аналізатор, застосований рязанською міліцією, чітко вказав на присутність гексогена.
Волошин поговорив також із співробітниками міліції, які приїздили за викликом Картофельникова. Вони теж наполягали на тому, що це були не навчання й що речовина в мішках не була схожа на цукор.
На підставі цих та інших інтерв’ю Волошин опублікував у випуску «Новой газеты» за 14 лютого статтю під заголовком «Цукор чи гексоген? Що трапилося в Рязані». Виклавши думки Ткаченка та інших, він закликав ФСБ оприлюднити наказ щодо навчань і надати журналістам доступ до агентів, які закладали бомбу в підвал, і до речових доказів.
Стаття викликала широку дискусію, але реакції з боку посадовців майже не було. Проте одного дня Волошину до редакції зателефонував викладач, який сказав, що в однієї з його студенток є подруга, яка зустрічається із солдатом, і той солдат вихвалявся, що охороняє мішки з гексогеном. Солдата звали Олексій Піняєв, він служив у Наро-Фомінську під Москвою. Волошин поїхав туди, таємно проник на базу, і йому вдалося зустрітися з цим солдатом.
28
Из переписки главного редактора (MK.ru, 25 сентября 1999); цит. в: Dunlop J. B. «The Moscow Bombings of September 1999», 93.