У лютому 2002 року пропозицію щодо розслідування рязанських подій втретє було провалено в Держдумі. Цього разу «за» проголосував 161 депутат й лише 7 проти. Але решта парламентарів були або відсутні, або утрималися.
Розуміючи, що жоден офіційний орган не збирається добиватися правди про ці підриви, група депутатів Думи і правозахисників створила незалежну комісію для пошуку відповідей. Її головою призначено Сергія Ковальова, депутата Думи і колишнього радянського дисидента, який за Єльцина очолював Комісію з прав людини при Президенті РФ. Його заступником став інший депутат — Сергій Юшенков. Комісія не мала офіційного статусу, але до неї входили важливі люди, а депутати Думи могли звертатися прямо до уряду з особистими запитами.
Членам комісії довелося зіткнутися з дедалі більшою байдужістю до порушуваних ними питань. Путіну вдавалося імітувати успіхи у другій Чеченській війні, а зростання економіки, яке почалося перед його вступом на посаду президента, набирало обертів. Популярність Путіна досягла найвищої точки.
Однак незабаром після початку роботи незалежної комісії стався випадок, який нагадав росіянам про таємничий характер вибухів у житлових будинках. У березні газета «Новые известия» оголосила про результати свого розслідування факту повідомлення Геннадієм Селезньовим, спікером Думи та соратником Путіна, про вибух у Волгодонську 13 вересня, за три дні до того, як він стався[30].
Володимир Жириновський, голова Ліберально-демократичної партії, поінформував журналістів про те, що сказав Селезньов про вибух у Волгодонську, одразу після заяви останнього — 13 вересня. Але журналісти не знайшли підтвердження його словам, тому не оприлюднили їх. Однак 16 вересня будинок у Волгодонську справді вибухнув, а вже 17 вересня Жириновський зажадав у Селезньова пояснень[31].
«Ви бачите, що відбувається в цій країні? — кричав він, жестикулюючи. — Ви кажете, що житловий будинок вибухнув у понеділок, а він вибухає в четвер. Це можна розцінити як провокацію». Селезньов ухилився від відповіді, а коли Жириновський став наполягати, вимкнув його мікрофон[32].
І ось тепер газеті вдалося отримати роздруківку того, що Селезньов говорив 13 вересня. Він сказав дослівно таке: «Ось повідомлення ще передають. За повідомленням з Ростова-на-Дону, сьогодні вночі був підірваний житловий будинок у місті Волгодонську». Журналісти газети спитали у Селезньова, хто розповів йому про вибух у Волгодонську за три дні до того, як він стався? Він відповів: «Повірте — не Березовський», — вказавши таким чином, що йому добре відомо, хто надав йому цю інформацію[33].
Потім Селезньов виправдовувався, що насправді він мав на увазі вибух 15 вересня, організований злочинними бандами, який не призвів до жодних людських жертв. Цей факт підтверджувався місцевою волгодонською пресою, але пояснення Селезньова викликали більше запитань, аніж дали відповідей[34]. Важко було зрозуміти, навіщо в той час, коли вибухали житлові будинки й гинули сотні людей, треба було інформувати спікера Думи про такий незначний інцидент. Було дивно також, що Селезньов не згадав про цей «рутинний» вибух у вересні 1999-го, коли вперше виникли запитання щодо його поінформованості про волгодонський вибух. І навіть якщо прочитана ним записка стосувалася справжнього кримінального конфлікту у Волгодонську, він усе ж таки доповів 13 вересня про подію, яка сталася 15-го. Як він міг знати про неї за два дні наперед?
Олександр Литвиненко — колишній співробітник ФСБ, який утік до Лондона й займався питанням підривів житлових будинків, — запропонував більш правдоподібне пояснення. Записка Селезньову, на думку Литвиненка, була наслідком «звичайної для “Контори” (ФСБ) плутанини». Вибух на Каширському шосе був призначений на 13-те, а у Волгодонську — на 16-те, але вони все переплутали». Литвиненко казав, що пізніше довідався про те, що людина, яка принесла Селезньову записку про вибух у Волгодонську, була з ФСБ — «як я і гадав»[35].
30
Левченко А., Московкин Л. «Селезнев знает, кто взрывал Россию», Новые известия, 21 марта 2002.
35
Goldfarb A., Litvinenko M. «Death of a Dissident», New York: Free Press, 2007, 265–66, цит. в: Dunlop J. B. «The Moscow Bombings of September 1999», 251.