У випадку рязанського інциденту влада заблокувала доступ до людей, які поклали бомбу в підвал, до даних про навчання, та й до самого «муляжа» бомби. Це було зроблено нібито з міркувань секретності. Але стаття 7 Закону РФ про державну таємницю, ухваленого 21 липня 1993 року, констатує, що до речей, які не можна класифікувати як державну таємницю або оголошувати секретними даними, належить інформація про «надзвичайні події та катастрофи, що загрожують небезпеці та здоров’ю громадян, і їхні наслідки... факти порушення прав і свобод громадян... (і) факти порушення закону державними органами та посадовцями»[41].
Найбільше заважає сприйняти докази, які вказують на ФСБ як на виконавця цих підривів, не те, що вони є непереконливими, а те, що важко взагалі повірити в можливість таких речей. За будь-якими критеріями, вбивство сотень навмання обраних цивільних людей заради збереження влади свідчить про цинізм, який неможливо збагнути в нормальному людському суспільстві. Але він є цілком закономірним для такої країни, якою стала Росія після доби комунізму.
Насправді в Росії ніколи не забували про вибухи в житлових будинках. Під час антипутінських протестів у 2011 і 2012 роках демонстранти несли транспаранти з нагадуванням про ці теракти. Докази того, що вибухи були провокацією, означають, що Росія несе тягар, який обтяжуватиме її ще довгі роки. Доки не стане відома правда про ці вибухи, з’ясування справжнього характеру посткомуністичної історії Росії неможливе. Водночас відсутність реакції на докази того, що це був спланований державою масовий злочин, робить такі провокації вічною спокусою для можновладців. Якщо винуватці не виявляються й не караються, то ті, хто в Росії бореться за владу, можуть вважати, що провокації є законним способом здобувати перемогу на виборах.
У Росії для людей звично оминати певні проблеми, бо інакше «буде неможливо жити». На жаль, проблеми від цього не зникають. З усіх небезпек, що нависають над Росією, немає більш загрозливої, ніж нездатність добитися розкриття таємниці, яким чином Путін прийшов до влади.
2. ЄЛЬЦИН: ХАОС І ЗЛОЧИННІСТЬ
Після розпаду Радянського Союзу багато що змінилося. Але тим часом як суспільство швидко трансформувалося, ставало очевидним, що моральної революції в Росії не відбулося. У комуністичному суспільстві вважалося самозрозумілим, що окрема людина не являє собою цінності. Те саме можна було сказати й про посткомуністичну Росію — часто навіть ще більшою мірою. Єльцин для багатьох росіян був героєм після того, як він успішно очолив спротив прокомуністичному заколоту в серпні 1991 року. Але ні Єльцин, ні «молоді реформатори», яким він доручив проведення реформ у Росії, не виказали жодного розуміння необхідності запровадження верховенства права та традиції поваги до людини. Для Єльцина та реформаторів мета полягала в досягненні «точки неповернення», коли реставрація соціалізму буде вже неможливою, незалежно від волі народу. Власність належало передати в приватні руки якомога швидше, й це зробили, не дуже переймаючись тим, хто і на яких підставах її отримував. Виникав капіталізм. Здійснивши наймасштабнішу в історії мирну незаконну передачу власності, так звані реформатори створили умови для криміналізації усієї країни.
Народжувалося нове суспільство, яке мало три характерні ознаки: економіку на чолі зі злочинною олігархією, авторитарну політичну систему та — мабуть, найважливіше — деградацію свідомості, тобто нерозуміння того, що позбавлення людей здатності розрізняти законну та злочинну діяльність робить справжнє громадянське суспільство неможливим. Взаємодія цих ознак створила умови для сповзання Росії в режим агресії і терору.
Датою початку реформ можна вважати 2 січня 1992 року. Того дня, лише за дев’ять днів після зречення Михайла Горбачова, яке символізувало кінець Радянського Союзу, уряд щойно утвореної Російської Федерації на чолі із заступником голови уряду Єгором Гайдаром здійснив різку лібералізацію цін. Гайдар прогнозував, що ціни зростуть у 3–5 разів, а потім почнуть падати. Натомість за десять місяців вони зросли в 25–30 разів[42]. У квітні на ощадних рахунках людей зникли майже всі гроші — гроші, які накопичувалися десятиліттями.
42
Satter D. «Darkness at Dawn: the Rise of the Russian Criminal State», New Haven and London: Yale University Press, 2003, 46; Curtis G. E. «Russia: a country study», Washington: Library of Congress, Federal Research Division, 1998, 313.