Одного березневого вечора 1993 року в двері моєї московської квартири постукали. Я відчинив і побачив виснажену стару жінку, з якою іноді зустрічався в ліфті. «Віра Павлівна із сьомого поверху померла, — сказала вона. — Ми збираємо гроші на похорон». Заскочений таким проханням зненацька і приголомшений самою звісткою, я поліз за гаманцем, аби допомогти поховати нещасну, невідому мені жінку. Подібні сцени відбувалися тоді по всій країні.
За зникненням заощаджень громадян настала черга численних фінансових пірамід, організатори яких обіцяли допомогти росіянам пережити інфляцію. Не знаючи, що і як відбувається в капіталістичному світі, росіяни потрапили під вплив оманливої реклами, в якій розповідалося, як зростатимуть їхні вкладення. Спочатку, коли вартість акцій збільшувалася, фірми видавали інвесторам прибутки готівкою, аби залучити нових гравців, тож біля їхніх офісів вишиковувалися довгі черги бажаючих скористатися новими можливостями. Однак незабаром (іноді вже за три місяці) ці піраміди розвалювалися, і з першими ознаками зниження обсягу продажу акцій організатори таких схем крали гроші вкладників і зникали.
У той час як гіперінфляція доводила мільйони людей до зубожіння, ті, хто мав зв’язки, знаходили в цьому хаосі численні способи накопичення величезних нетрудових статків. Одним із таких способів було отримання дешевих державних кредитів. Через інфляцію виник дефіцит оборотного капіталу, який паралізував виробництво. Аби врятувати економіку, промисловості надавалися кредити під 10–25 відсотків, попри те, що рівень інфляції становив 2500 відсотків. За задумом, це мало допомогти підприємствам виплачувати зарплатню та закуповувати сировину й матеріали, але замість цього отримані в кредит кошти клалися на депозитні рахунки в банки під комерційні відсотки. Потім банківські службовці та директори підприємств ділили між собою прибуток[43].
Ще одним шляхом збагачення було отримати дозвіл на експорт сировини. Хоча більшість цін було «звільнено», ціни на енергоносії, які спочатку становили менше 1 відсотка від світових ринкових цін, продовжували регулюватися. Держава, яка втратила монополію на зовнішню торгівлю, дозволила займатися експортом усім, хто зможе отримати ліцензію. Оскільки сировина купувалася за внутрішніми цінами, за рублі, а продавалася за кордон за світовими цінами, за долари, експортні ліцензії фактично означали ліцензію на друкування грошей. Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків видавало їх за хабарі. Порівняно з хабарем плата за ліцензію була мізерною[44].
Третім джерелом збагачення був субсидований імпорт. Взимку 1991 року, побоюючись голоду, уряд почав продавати дозволи на імпорт продовольства за 1% їхньої реальної вартості, а різницю покривали за допомогою західних товарних кредитів. Продукти продавалися за звичайними ринковими цінами, в результаті ця спроба полегшити продовольчу кризу в країні призвела до збагачення купки трейдерів. У 1992 році вартість імпортних субсидій досягла 15% ВВП[45].
Другим після гіперінфляції чинником, що сприяв виникненню кримінальної олігархії в Росії, був процес приватизації. Передання в приватні руки державних активів розпочалося ще під час «перебудови», коли держслужбовці реорганізовували урядові установи, перетворюючи їх на приватні підприємства: замість міністерств виникали «концерни», замість державної системи розподілу — товарні біржі, а замість державних банків — комерційні. Будівлі, постачальники та персонал залишалися тими самими, але активи організації переходили в руки нових «власників».
Офіційно приватизація розпочалася в жовтні 1992 року з масштабного розподілу ваучерів. Починаючи з цього місяця кожен російський громадянин міг отримати державний приватизаційний чек номінальною вартістю в 10 тисяч рублів. Кожен ваучер нібито являв собою частку громадянина в національному надбанні. Заводи перетворювалися на акціонерні компанії, і громадян запрошували обмінювати свої ваучери на акції будь-якого підприємства.
Більшість росіян не мали жодного уявлення, що їм робити зі своїми ваучерами. Дехто використовував їх для придбання акцій на власних підприємствах. Інші вкладали їх у так звані ваучерні фонди, які широко рекламували себе й обіцяли дивіденди. Багато ваучерів продавалося просто на вулиці, часто всього лише за 10 доларів або за пляшку горілки. На зупинках автобусів і біля станцій метро з’являлися якісь темні особистості, схожі на волоцюг, які тримали картонки з написом «Купую ваучери». Їхня навмисно пошарпана зовнішність мала створювати враження, що ці ваучери насправді не мають реальної вартості. Коли я спостерігав ці сцени в 1993 і 1994 роках, мені теж здавалося, що ваучери мало чого варті. Але за цими волоцюгами стояли корумпований бізнес й організовані злочинні угруповання, й саме завдяки їм в Росії легально виникла перша приватна власність — і перші статки.