Коли проходили аукціони акцій промислових підприємств, члени цих угруповань приходили на них із пачками ваучерів. На одному з перших великих інвестиційних аукціонів у 1993 році 4,88-відсоткову частку власності Саянського алюмінієвого заводу отримала фірма «Алюмінпродукт». Нею керував Олег Дерипаска, який згодом став одним із найбагатших людей Росії. Як розповідають, ще студентом МГУ Дерипаска стояв біля прохідної цього хакаського заводу, пропонуючи робітникам продати йому ваучери. За два роки він став директором цього заводу[46]. Інший олігарх, Каха Бендукідзе, через свою компанію «Біопроцес» узяв участь в аукціоні з продажу гігантського машинобудівного заводу «Уралмаш» в Єкатеринбурзі. За десять хвилин до завершення аукціону він пред’явив 130 тисяч ваучерів і отримав 18% акцій[47]. За деяким оцінками, третина промислової бази країни перейшла до рук кількох людей, які зметикували, як грати у ваучерну приватизацію, за 1,2 мільярда доларів[48]. Щодо решти населення, то в більшості випадків їхні інвестиції не принесли їм нічого.
Дехто взагалі не скористався своїми ваучерами. Григорій Явлінський, лідер опозиційної партії «Яблуко», пізніше згадував: «Мій ваучер вдома. Я зберігаю його, щоб колись показати своїм онукам, як можна здійснити приватизацію в економічно неефективний і політично безграмотний спосіб»[49].
Наприкінці 1994 року ваучерну приватизацію змінила приватизація за гроші. Тепер уже існувала група людей, які могли взяти в ній участь. Унаслідок ваучерної приватизації в Росії з’явилося принаймні п’ять олігархів: Михайло Фрідман, голова «Альфа-груп», Олег Дерипаска, Володимир Богданов, голова «Сургутнафтогазу», Каха Бендукідзе та Володимир Потанін зі своєю фірмою «Мікродін», яка активно працювала на приватизаційному ринку[50]. Дехто стали мільярдерами, привласнивши державні ресурси за допомогою корупційних зв’язків: Михайло Ходорковський (операції з валютою), Борис Березовський (продаж авто), Володимир Гусинський (нерухомість), Олександр Смоленський (банківська справа).
Багато хто з цих нуворишів створював банки, які почали отримувати «повноваження» на ведення державних рахунків. Офіційна ставка (винагороди) за державними грошима була невисокою, але тут важило те, що уповноважені банки, нехтуючи інструкціями, до виконання яких все одно ніхто не примушував, ставилися до бюджетних коштів як до вільного капіталу, що підлягає інвестуванню. Вони місяцями зволікали з платежами, часто використовуючи гроші для короткотермінових міжбанківських кредитів, які надавалися аж під 400%. Тим часом невиплата зарплатні стала реальністю життя мільйонів росіян.
Саме цій новій групі мільйонерів і мільярдерів на другому етапі приватизації вдалося скупити шахти й заводи Росії майже задарма. Під час грошової приватизації підприємства офіційно продавалися на аукціонах, але ці аукціони нерідко відбувалися лише на папері. Коли їх справді проводили, посадовці з Комітету державного майна нерідко обмежували число учасників або надавали інформацію про пропозиції конкурентів заздалегідь визначеному переможцю. Справжні конкурентні торги відбувалися дуже рідко, і якщо наполегливий конкурент пропонував кращу ціну, ніж якась впливова група, переможець цілком міг поплатитися за свою впертість життям.
Ціни, за які було продано підприємства, приголомшили російське суспільство: 324 заводи продали в середньому менш ніж за 4 мільйони доларів кожний: «Уралмаш» — за 3,73 мільйона, Челябінський металургійний комбінат — за 3,73 мільйона[51], а Мурманський траловий флот, який нараховував сотні суден, — усього за 2,5 мільйона доларів[52]. 9 вересня 1994 року в бюлетені «Independent Strategy» було написано: «Більша частина основних виробничих ресурсів Росії продається приблизно за 5 мільярдів доларів. Навіть якщо зважити на те, що в Росії вартість основних засобів виробництва дорівнює її ВВП (на Заході вона принаймні в 2,6 раза вище)... тобто 300–400 мільярдів доларів, то сума, отримана від приватизації, є мінімальною. Тому агенція рекомендує англійським інвесторам не згаяти свого шансу й взяти участь у придбанні російських підприємств»[53].
46
Башкирова В., Соловьев А., Дорофеев В. «Герои 90-х: люди и деньги. Новейшая история капитализма в России». — М.: Коммерсант и АНФ, 2012. — С. 101.
51
Glinkina S. «Kriminelle Komponenten der Russischen Wirtschaft: Typen und Dimensionen», working paper no. 29, Berichte des Bundesinstituts für Ostwissenschaftliche und Internationale Studien, 1997, ssoar.info.
52
Browder B. Red Notice: How I Became Putin’s No. 1 Enemy, London: Bantam Press, 2015, 57.
53
Glinkina S., Grigoriev A., Yakobidze V. «Crime and Corruption», in: The New Russia: Transition Gone Awry, ed. L. R. Klein and M. Pomer, Stanford, CA: Stanford University Press, 2000, 247.