Наприкінці 1994 року під тиском з боку Світового банку щодо зниження інфляції російський уряд припинив друкувати гроші. Аби виконати свої зобов’язання, він започаткував програму «кредити в обмін на акції», яка уможливила створення в Росії компаній, які за масштабами можна було порівнювати з найбільшими американськими корпораціями.
За цією програмою уряд отримував позики під заставу акцій найпривабливіших неприватизованих підприємств. Теоретично ця програма мала сприяти конкуренції. На практиці ж акції переходили банкам із найкращими «неформальними» зв’язками в уряді. Найпотужніші банки організовували аукціони, в яких самі брали участь і неминуче здобували перемогу. Банк-кредитор мав право експлуатувати заставлене підприємство, і якщо уряд не повертав кредитів (а так було завжди через дефіцит державних доходів), воно ставало власністю банку.
Аукціони «кредити в обмін на акції» нагадували певну гру. Щойно аукціон розпочинався, якась досі невідома фірма пропонувала ціну, що майже не відрізнялася від стартової ціни, встановленої банком, який проводив аукціон. Це начебто засвідчувало «конкурентність» торгів. Потім банк-організатор, відхиляючи під різними приводами інші пропозиції, пропонував ціну, трохи вищу за пропозицію «конкурента», й таким чином вигідно купував підприємство.
«Норильський нікель» — величезний металургійний комбінат — був виставлений на торги за стартовою ціною в 170 мільйонів доларів. Допущений до аукціону «Онексімбанк» переміг, запропонувавши 170,1 мільйона доларів[54]. У такий спосіб «Онексімбанк» придбав 38% акцій підприємства, яке виробляло 90% російського нікелю, 90% кобальту та 100% платини. Упродовж трьох тижнів держава віддала в приватні руки підприємства, що формували п’яту частину федерального бюджету. Окрім «Норильського нікелю», це були деякі з провідних нафтових компаній країни: «Лукойл», «Сіндако», «Сургутнафтогаз», «Юкос» та інші[55].
Схема «кредити в обмін на акції» створила клас суперзаможних олігархів, дозволивши їм придбати державне майно майже за безцінь. Проте ця схема дуже мало допомогла вкрай потрібному збільшенню доходів держави. У 1995 році, наприклад, заставні аукціони, де було продано понад 20 найприбутковіших підприємств Росії, що становили гордість радянської економіки, принесли доходів на загальну суму всього в 691,4 мільйона доларів, або 400 мільярдів рублів — тобто лише частку їхньої справжньої вартості[56].
На квітень 1996 року олігархія була вже загальновизнаним інститутом у Росії, і хоча майже всім своїм багатством вони завдячували крадіжкам, але подавали себе як капіталістів-підприємців із незаперечним правом на владу. У листі, підписаному 13 олігархами й опублікованому в провідних російських газетах, містилася завуальована погроза, що здавалася спрямованою проти комуністів, які за результатами опитувань населення здобували дедалі більшу підтримку. «Тим, хто зазіхає на російську державу, ставлячи на ідеологічний реваншизм, на суспільну конфронтацію, — писали автори листа, — слід розуміти, що вітчизняні підприємці володіють необхідними ресурсами і волею для впливу і на надто безпринципних, і на надто безкомпромісних політиків»[57].
Розграбування країни призвело до економічного колапсу. У період з 1992 по 1998 рр. ВВП Росії зменшився вдвічі (американська економіка в часи Великої депресії скоротилася на 30,5%). Занепад промислового виробництва був ще більшим, за той самий період він скоротився на 56%, тобто більше, ніж за німецької окупації під час Другої світової війни[58]. Росія стала класичною країною «третього світу», яка продає сировину й імпортує споживчі товари. Люди місяцями й навіть роками не отримували зароблених грошей. Мільйонам доводилося проводити вихідні за містом, самотужки вирощуючи собі харчі, аби вижити.
Економічна катастрофа супроводжувалася демографічною. З 1990 по 1994 рік очікувана тривалість життя чоловіків знизилася більш ніж на шість років[59]. У 1998 році вона становила 57 років — найнижчий показник серед індустріальних країн[60]. Майже вертикальне зростання показників смертності було практично безпрецедентним для країни, яка не перебувала в стані війни, цифри були такими вражаючими, що спочатку західні демографи цьому не повірили. Упродовж 90-х років російське населення скорочувалося на 750 тисяч осіб на рік[61].
56
«Privatization, Russian-Style», Независимая газета — Политэкономия, Johnson’s Russia List, April 17, 2001. 3 1990 no 1998 рік Росія продала підприємств більше, ніж будь-яка інша країна світу, але за рівнем отриманого доходу була лише на двадцятому місці. Навіть Угорщина, де контроль з боку держави був набагато меншим, аніж у Росії, заробила на цьому на 2,1 мільярда доларів більше, ніж Росія. Дохід від приватизації на душу населення в Росії складав 54,6 доллара, тим часом як в Австралії — 2560,30 долара, а в Угорщині — 1252,80 долара.
58
Reddaway P., Gliński D. «The Tragedy of Russia’s Reforms: Market Bolshevism against Democracy», Washington, D.C.: United States Institute of Peace Press, 2001, 249.
59
Shenfield S. «On the Threshold of Disaster: the Socio-Economic Situation in Russia», Johnsons Russia List, July 2, 1998; Feshbach M. «Russia’s Population Meltdown», Wilson Quarterly, in Johnsons Russia List, January 11, 2001.
60
Shenfield S. «On the Threshold of Disaster»; Feshbach M. «Russia’s Population Meltdown».
61
Shenfield S. «On the Threshold of Disaster»; Feshbach M. «Russia’s Population Meltdown».