Спочатку поведінка злочинців була, як правило, брутальною та агресивною, але з часом вона змінювалася. Багато хто з бандитів, прагнучи виглядати як «бізнесмени», почали вдягати костюми від провідних європейських модельєрів, ставали постійними клієнтами найкращих московських перукарів. Їхня справжня сутність виявлялася лише в слабкості до золотих ланцюгів і схильності втрачати витримку та вдаватися до погроз, стикаючись із опором.
Заради власної безпеки російські бізнесмени спеціально з’ясовували, які компанії пов’язані з бандитами або слугують прикриттям для організованої злочинності. Для іноземців, що займалися бізнесом у Росії, ситуація була складнішою. Нерідко виявлялося, що їхні ділові стосунки з урядом або якоюсь великою компанією обертаються прямим контактом зі злочинцями, які вимагають грошей за захист або за дозвіл на ведення бізнесу. Якщо іноземець намагався звернутися до правових механізмів, то часто пересвідчувався, що злочинці, які прагнуть його «захищати», мають зв’язки аж до самої верхівки.
Окрім криміналізованої економіки, в новому суспільстві розвинулася авторитарна політична система. Роль Єльцина в поваленні комунізму зробила з нього героя, але він швидко продемонстрував, що не має уявлення про справжню демократію чи поділ влади. Система, яку він прагнув створити в Росії, мала слугувати лише посиленню його впливу.
У жовтні 1993 року між двома найважливішими гілками російської влади — президентом і парламентом — розпочалася війна. Парламент раніше був союзником Єльцина. У листопаді 1991 року він проголосував за його особливі повноваження, а після розпаду СРСР схвалив його програму радикальних реформ. Однак Єльцин бажав цілковитого контролю над процесом економічних реформ і був не готовий ділитися владою з будь-ким. Через це конфлікту не можна було уникнути.
Перші 21 місяць перебування Єльцина при владі після краху комунізму позначені зростанням напруги між двома гілками державної влади. У січні 1992 року раптове припинення контролю за цінами спровокувало гіперінфляцію. Єльцин обіцяв зниження цін за півроку й оздоровлення економіки вже восени. Однак наприкінці грудня темп зростання цін все ще становив 2,318%[67]. У крамницях з’явилися товари, але 99% населення не могли їх придбати. Багато росіян подалися на вулицю — торгувати своїми пожитками. У цій ситуації депутати виступили проти деяких реформ, але Єльцин цим знехтував. Він не пояснив своєї політики депутатам, не став їх агітувати — він просто не звернув уваги на їхні дебати.
15 березня 1992 року спікер парламенту Руслан Хасбулатов зажадав відставки Єгора Гайдара та його команди, чиї прогнози щодо інфляції виявилися геть нереалістичними. Реформаторів він назвав «недосвідченими хлопчаками». У червні Хасбулатов і віце-президент Олександр Руцькой посилили свої атаки на уряд. Єльцин відповів на це спробою зробити центром ухвалення рішень виконавчу владу, і невдовзі в російському уряді було стільки ж чиновників і установ, скільки їх було за СРСР. Маючи в листопаді 1991 року підтримку двох третин складу парламенту, Єльцин за півроку виявив, що ці дві третини перебувають уже в опозиції до нього.
З наближенням холодної пори року в країні, де близько половини населення жило за межею бідності, конфлікт між двома гілками влади посилився. Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді лунали пропозиції розпустити парламент[68]. 20 березня 1993 року Єльцин оголосив, що підписав указ про заборону діяльності парламенту, який обмежив повноваження президента. У відповідь парламент поставив на голосування пропозицію про імпічмент. Її підтримало більшість депутатів, але не вистачило потрібних двох третин голосів. Через деякий час, на 25 квітня, було призначено референдум щодо довіри президенту та його економічній політиці.
Референдум приніс Єльцину переконливу перемогу — почасти завдяки допомозі Джорджа Сороса, американського фінансиста, чиї таємні внески на офшорні рахунки, контрольовані Анатолієм Чубайсом — керівником програми приватизації, — стали основою для фінансування масштабної рекламної кампанії, яка розтрощила опозицію[69]. Така народна підтримка приголомшила депутатів, які вважали єльцинську економічну політику непопулярною. Натхненний цими результатами Єльцин продовжив керувати країною, випускаючи спеціальні укази, хоча термін наданих йому в листопаді 1991-го особливих повноважень вичерпався. Парламент надсилав укази Єльцина до Конституційного суду, таким чином призупиняючи їхнє виконання. Незабаром конфлікти між законами та указами дуже загострилися.
67
Reddaway P., Gliński D. «The Tragedy of Russia’s Reforms: Market Bolshevism against Democracy», 249.
68
Satter D. «Age of Delirium: the Decline and Fall of the Soviet Union», New Haven and London: Yale University Press, 2001, 398.