О 22-й годині 23 вересня в Білому домі було відключено електрику, неопалювана будівля поринула в темряву. Депутати запалили свічки й продовжили своє засідання, але в психологічній атмосфері відбулася певна зміна. У темряві захисники Білого дому набули вагомішого значення. Вони встановили пости на всіх поверхах, почали перевіряти документи та світити ліхтариками в обличчя. Було очевидно, що вони збираються слухатися лише своїх командирів. Водночас чутки про підтримку депутатів військовими та робітниками сприяли очікуванню народного повстання та подальшій радикалізації.
28 вересня до 10 тисяч демонстрантів зібралися перед міліцейськими загородами, аби підтримати Білий дім. Міліція ужила до них силу, б’ючи людей усякого віку, не перебираючи. Після цього міліція та внутрішні війська вжили заходів для повної ізоляції Білого дому. Вони обнесли його колючим дротом, і тисячні добре озброєні підрозділи перекрили доступ до центру міста. Хасбулатов сказав депутатам: «Білий дім став першим концтабором єльцинського демократичного ГУЛАГу».
Наступного дня патріарх Російської православної церкви Олексій II закликав обидві сторони до переговорів, які розпочалися днем пізніше в Даниловському монастирі. Президентська сторона не могла відмовитися від участі у перемовинах, запропонованих патріархом, але вони були не на її користь, бо самим фактом діалогу парламент визнавався законною гілкою влади, а в ході дискусій тиск на Єльцина зростав. Представники обласних рад у Москві вимагали припинити блокаду Білого дому. В Новосибірську делегати 14 областей і республік Сибіру погрожували в разі незгоди Єльцина з «нульовим варіантом» припинити сплату податків, перекрити Транссибірську магістраль і оголосити про створення незалежної Сибірської республіки»[74].
Увага зосередилася на озброєних захисниках Білого дому та демонстрантах-комуністах на вулиці. Обіцянка Єльцина не застосовувати силу, схоже, оберталася облогою, під час якої його підтримка в збройних силах могла послабшати, а підтримка депутатів у регіональних радах — навпаки, зрости. Однак екстремісти були непередбачуваним елементом. Якби їх вдалося спровокувати на застосування сили, Єльцин міг би атакувати парламент із міркувань «самозахисту».
3 жовтня тисячі демонстрантів-комуністів зібралися перед міліцейським блок-постом на Кримському мості. Міліцейський кордон стояв не перед мостом, а посередині, що позбавляло міліцію стратегічної переваги. Крім того, було лише дві лінії міліцейської загороди, а це означало, що міліціянтів набагато менше, ніж демонстрантів. Упродовж майже тижня міліція била протестувальників, і тепер багато з постраждалих стояли в перших лавах демонстрантів, озброєні камінням і палицями. Раптом каміння посипалося градом, і демонстранти кинулися на міліцію. Лінію загороди було прорвано, й міліціянти почали тікати. Юрба попрямувала до Білого дому. Міліція поставила на її шляху барикаду з пожежних машин і вантажівок, але коли хода наблизилася, і цю перепону було подолано. Маніфестанти захопили близько двадцяти вантажівок, у багатьох із них залишилися ключі.
Учасники маршу перегнали захоплені автівки на площу за Білим домом, за ними йшла юрба. Коли всі зібралися, Руцькой, Хасбулатов і решта керівників парламенту з’явилися на балконі, що виходив на площу. Руцькой закликав маніфестантів захопити мерію, що знаходилася неподалік від Білого дому, а потім Останкінський телецентр. У результаті штурму в мерії також було захоплено вантажівки та автобуси, які з демонстрантами вирушили до Останкіна, а тисячі людей супроводжували їх до телевежі пішки.
Перші автобуси та вантажівки прибули до Останкіна о 17.30. Люди, які йшли пішки, з’явилися там пізніше, але вже о 19-й годині на площі перед телецентром зібралося близько 4 тисяч людей[75]. Серед мітингувальників було 20 чоловік з автоматами та гранатометами, відібраними у ЗМОПу (загін міліції особливого призначення), та двома гранатами до них. Але демонстранти не знали, що всередині будівлі знаходяться 500 міліціянтів і військових, озброєних 320 одиницями автоматичної зброї. Пізніші підкріплення збільшили їхню чисельність до 900 чоловік[76].
74
Treisman D. S. After the Deluge: Regional Crises and Political Consolidation in Russia, Ann Arbor: University of Michigan Press, 1999, 35.