Демократи, включно з Гайдаром, які підтримали придушення Єльциним парламенту, тепер зрозуміли, що надання Єльцину необмеженої влади дорого коштувало країні. Президент за власною ініціативою кинув армію на війну проти російських громадян на території Росії.
Знищення Верховної Ради також забезпечило Єльцину другий термін перебування на посаді. Після силового розгону парламенту комуністи були вочевидь надто налякані, аби ставити під сумнів законність виборів. Вважалося, що Єльцин виграв президентські вибори 1996 року, хоч і за допомогою грубих порушень правил фінансування виборчої кампанії. Але в лютому 2012 року на зустрічі з чотирма членами опозиції президент Дмитро Медведєв зазначив, що це не так. Коли опозиціонери висловили протест проти фальсифікації результатів парламентських виборів грудня 2011-го, Медведєв зауважив, що фальсифікація в російських виборах не є чимось незвичним: «Навряд є якісь сумніви щодо переможця (президентських виборів 1996 року): це був не Борис Миколайович Єльцин»[90].
Віктор Ілюхін — комуніст, який 1996 року очолював думський Комітет з питань безпеки, — сказав в одному інтерв’ю, опублікованому на сайті gazeta.ru, що Зюганов не опротестовував украденої в нього перемоги тому, що, пам’ятаючи події жовтня 1993-го року, боявся спровокувати громадянську війну. «Оточення Єльцина було готове до застосування сили в разі перемоги Зюганова, — сказав Ілюхин. — Вони безсоромно казали нам: “Просто так ми владу не віддамо”». В Москві знаходилося 50 тисяч озброєних охоронців, зокрема, багато ветеранів-афганців, які були на боці Єльцина, і «цю силу можна було застосувати, а це ще страшніше, ніж відкрите протистояння. Коли їдуть танки, їх видно, а тут — із-за спини, в спину. До того ж, окрім загонів “Альфи”, Єльцин створював додаткові спеціальні військові підрозділи»[91]. За словами Ілюхіна, звинуватити владу у фальсифікації виборів означало б закликати до виходу людей на вулиці, а це спричинило б арешт або вбивство комуністичних лідерів[92].
Анатолій Чубайс, який у той час керував виборчою кампанією Єльцина, сказав, що, «звісно», порушення під час кампанії були, але якщо вибори 1996 року відкинути як шахрайські, «то ми автоматично маємо вважати нелегітимними й обидва терміни президента Путіна, і президентство Медведєва... Від пострадянської історії Росії тоді нічого не залишиться»[93].
У липні 1996 року, коли розпочався другий термін Єльцина на президентській посаді, роль парламенту скоротилася настільки, що президент був здатен ефективно правити сам. За іронією долі, саме тоді його здоров’я почало погіршуватися, позбавляючи можливості скористатися владою, яка коштувала йому таких зусиль. Своїми повноваженнями він поступився доньці, Тетяні Дьяченко, та Валентину Юмашеву — журналісту, який у 1980-х допомагав йому писати перший том мемуарів. Дьяченко почали називати «справжнім правителем Росії». Вона, своєю чергою, покладалася на Березовського, котрий, як писали в газеті «Московский комсомолец», «став головним гаманцем, спонсором і фінансовим директором єльцинської міцно згуртованої сім’ї»[94].
Дьяченко та Березовський були надзвичайно корумпованими, й тому їм могло загрожувати кримінальне переслідування в разі ненадійності наступника на посту президента. Саме через цю проблему, породжену прагненням Єльцина до монополізації влади, було потрібно забезпечити такого наступника, який не притягнув би його та його родину до відповідальності за зловживання владою. Результатом стала «операція Наступник», яка призвела до підривів житлових будинків і остаточного переходу Росії від невдалої демократії до повноцінної диктатури.
У 1998 році, після фінансової кризи в Росії, Єльцин запропонував на посаду прем’єр-міністра Євгена Примакова, колишнього очільника Служби зовнішньої розвідки. Внаслідок кризи Єльцин майже втратив ту підтримку, яку ще мав, і призначення Примакова було певним компромісом із політичною опозицією після того, як Дума двічі відхилила його спробу знову призначити на цей пост Віктора Черномирдіна. Однак Примакова політичний статус-кво не задовольняв. Після того, як він очолив уряд, він санкціонував розслідування по сім’ї Єльцина та деяким олігархам, зокрема Березовському.
90
Shuster S. «Rewriting Russian History: Did Boris Yeltsin Steal the 1996 Presidential Election?», Time, February 24, 2012.
91
Виноградов Д. «Как Зюганов сдал своих избирателей и победу в 1996». Интервью с Виктором Илюхиным, Gazeta.ru, 11 ноября 2011.
93
Shuster S. «Rewriting Russian History: Did Boris Yeltsin Steal the 1996 Presidential Election?».
94
Мальков И. «Продавец “разреженного воздуха”: деньги могут быть не только “деревянные”, но и “березовские”», Московский комсомолец, 31 июля 1997.