Перевага, яку надавав Путін особистим друзям і службам безпеки, створила в російському керівництві особливу атмосферу. Як і більшість радянських громадян, багато хто з керівників Росії зростали в бідності, жили (як і сам Путін) у комунальних квартирах зі спільними кухнями та санвузлами. Не маючи інших підстав для успіху, крім заступництва Путіна, вони накопичували незліченні багатства й платили за цю прихильність цілковитою лояльністю. Колишній спікер Держдуми Борис Гризлов одного разу сказав, що якби Путін наказав йому вистрибнути з вікна, він це зробив би[113]. Ті посадовці, що прийшли зі служб безпеки, принесли із собою і властивий КДБ спосіб мислення: схильність до шпигуноманії; гонитву за примарами; усвідомлення себе як частини привілейованої касти; ставлення до «чужаків» (звичайних росіян і Заходу) як до ворогів.
Андрій Ілларіонов, який був економічним радником Путіна в перші п’ять років його президентства, сказав, виступаючи перед Конгресом США, що сучасне російське керівництво діє на основі взаємної підтримки та омерти — «кодексу мовчання» мафії. Воно зберігає «традиції, ієрархії, кодекси та звичаї таємної поліції... його члени демонструють високу міру покори начальству, яке знаходиться у влади, відданість один одному та вельми сувору дисципліну. Ці норми дотримуються завдяки як формальним, так і неформальним методам примусу. Той, хто порушує цей кодекс, підлягає суворому покаранню, аж до вищої міри»[114].
Створення «владної вертикалі», верхівка якої знаходилася в Кремлі, стало можливим завдяки разючим змінам у російській економіці. У 1990-х роках національний дохід Росії знизився майже наполовину, але різке підвищення світових цін на енергоносії, перші вигоди від капіталістичної трансформації економіки за Єльцина та величезний відкладений попит привели за Путіна до безпрецедентного підйому економіки. У 2000 році ВВП Росії збільшився на 7,6%, а промислове виробництво — на 9,2%. Це були найвищі темпи зростання з 1973 року[115]. Держава почала віддавати свої борги. Зарплати та пенсії вчасно виплачувалися та кілька разів підвищувалися. Росіяни, які успадкували свої квартири радянської доби, раптом виявили, що мають зайві гроші, і почався споживацький бум. По всій країні відкривалися торгові центри, люди кинулися купувати мобільні телефони, комп’ютери та автівки.
Доходи від нафти та газу дозволяли створювати, оснащувати та укомплектовувати кадрами державні установи, які ледь функціонували, створюючи раніше лише видимість порядку. Раніше в стягненні податків панував безлад. Ніхто не сплачував прибуткового податку; мало хто знав навіть, як це робити. Із 5 мільйонів осіб, які задекларували свої доходи перед податковими органами в 2000 році, лише 50 тисяч визнали, що заробляють понад 30 тисяч доларів[116]. За Путіна ж було запроваджено примусові механізми оподаткування, й гроші в бюджет почали надходити.
Інші державні установи теж почали виконувати належні їм функції. Однак посилення державних інституцій не привело до більшої законності. Замість викорінення злочинності державний апарат просто очолив її. На зміну анархії та браку керованості прийшли нав’язливе втручання та повсюдне хабарництво. З 2001 по 2005 рр., за даними центру ІНДЕМ[117], сума хабарів, яких вимагали представники влади, зросла майже в 10 разів, до 316 мільярдів доларів. У 2001 році Росія посідала 79-те місце в Індексі сприйняття корупції, що укладається організацією Transparency International. У 2006 році вона була вже 121-ю, на одному рівні з Руандою.
Окрім створення системи контролю згори донизу, Путін сприяв ліквідації незалежних центрів влади. Одна за одною інституції, починаючи зі ЗМІ та бізнесу й закінчуючи парламентом і судами, здатні стати альтернативою унітарній владі, підпорядковувалися їй. Виникло суспільство, в якому режим став єдиним центром влади, а свободу населення було радикально обмежено.
«Людей обурює, що вони не можуть нормально жити, — сказала Олена Панфілова, голова московського представництва Transparency International, в одному інтерв’ю 2011 року. — Кожен відчуває себе трохи неповноцінним. Ти не можеш робити те, що хочеш, вкладати гроші, куди хочеш, говорити, що хочеш. Це створює дискомфорт у житті. Скрізь існує потреба в політичному захисті та неуникність контролю. Що обдарованішою є людина, то більше її дратують обмеження»[118].
Путін розумів, яку роль зіграло телебачення в саботуванні Примакова як кандидата в президенти та створенні його власного привабливого іміджу, і хотів, аби телевізійні канали, особливо загальнонаціональні, завжди були під його контролем. Першою мішенню став канал НТВ, який перед квітневими виборами 2000 року розгнівав ФСБ своїм розслідуванням вибухів у житлових будинках. 11 травня до штаб-квартири холдингу «Медіа-Мост», який володів НТВ, вдерлися люди в масках, які назвалися податковою міліцією. У червні голову «Медіа-мосту» Володимира Гусинського викликали на допит до прокурора — нібито з приводу куль до декоративного пістолета, вилучених під час обшуку 11 травня. Того ж вечора його заарештували в зв’язку з приватизацією петербурзької телекомпанії «Російське відео» й відправили в Бутирську в’язницю.
114
Illarionov A. Testimony before the U.S. House of Representatives Committee on Foreign Affairs, February 25, 2009.
117
Дослідний центр ІНДЕМ, заснований у жовтні 1997 р. Георгієм Сатаровим, колишнім радником Бориса Єльцина, займається незалежними соціологічними дослідженнями.