Контроль за виборчим процесом доповнювався підкоренням судової системи, в якої було мало шансів зберегти свою незалежність в унітарній державі.
У кожному регіоні саме голови судів організують роботу суду, включно з розподілом справ. До Путіна багато голів були політично незаангажовані, але з грудня 2001 року вони стали призначатися президентом, і це забезпечило їх підконтрольність державній владі.
Голова суду має прямий контакт із органами політичної влади та чимало способів контролювати суддів у своєму окрузі. Він забезпечує суддів житлом і складає графіки їхніх відпусток. Він також збирає матеріали, які можна використати як підстави для звільнення, наприклад, факти зволікання з розглядом справ або процедурних помилок. Голова може впливати й на кваліфікаційну комісію — наглядовий орган, обраний самими суддями, і саме від нього залежатиме, потрапить чи не потрапить під слідство суддя, підозрюваний у корупції[137].
За таких обставин судді бояться опиратися тиску з боку голови суду. Якщо в суді розглядається суперечка між приватними особами, то справа часто вирішується по суті. Якщо ж ідеться про «державний інтерес», то вказівки щодо рішення по справі передаються судді через голову суду.
Голова Московського міського суду Ольга Єгорова особливо прославилася виконанням політичних замовлень і використанням своїх повноважень для покарання за суддівську незалежність. Наприклад, суддю Ольгу Кудєшкіну усунули з посади в травні 2004 року за публічну заяву про те, що Єгорова наказала їй ухвалити потрібне генпрокурору рішення в справі мереж меблевих магазинів «Три кити» та «Гранд», які були засновані батьком одного високопосадовця з ФСБ і нібито не сплатили мільйони доларів імпортного мита.
Слідчим у цій справі був Павло Зайцев. Після того, як справу закрили за наказом генпрокурора, прокуратура висунула проти Зайцева обвинувачення в проведенні обшуку без санкції. Зайцев виправдовувався, що був змушений провести негайний обшук, аби запобігти знищенню документів, й така підстава визнається законом. Розглядати цю справу призначили Кудєшкіну, яка щойно переїхала до Москви з Сибіру.
Кудєшкіна розповіла журналістам, що перед початком судового процесу прокурор Дмитро Шохін натякнув їй, що від неї очікується обвинувальний вирок. Суд розпочався в травні 2003 року, а за тиждень Шохін висловив протест щодо манери Кудєшкіної ставити запитання, звинувативши її в прихильності до підсудного. Він звернувся до народних засідателів (представників громадськості, які до 2004 року функціонували в російських судах як спостерігачі) з проханням про заміну судді. Коли вони відмовилися це робити, Шохін почав вимагати і їхнього відводу[138].
За чотири дні Кудєшкіну викликали до Єгорової, яка, за словами Кудєшкіної, на неї гримала й ображала її. Потім Єгорова зателефонувала заступнику генпрокурора Юрію Бірюкову й обговорила з ним цю справу в присутності Кудєшкіної, після чого надіслала Бірюкову факсом копії скарг Шохіна. Того ж дня народні засідателі відмовилися брати участь у розгляді справи. У письмових заявах вони вказали, що «обурливі» спроби Шохіна чинити на них тиск загрожують їхньому здоров’ю. Єгорова наказала Кудєшкіній вилучити заяви засідателів із матеріалів справи й виключити їх із протоколу. Та відмовилася, тоді Єгорова відсторонила її від справи. Через п’ять місяців інший суддя визнав Зайцева винним і дав йому дворічний умовний термін[139].
У листопаді Кудєшкіна взяла в суді відпустку, аби балотуватися в Думу. Під час своєї виборчої кампанії вона заявляла, що суди використовуються для «зведення політичних, комерційних і навіть особистих рахунків»[140]. За кілька днів до виборів вона зняла свою кандидатуру, бо отримувала погрози, і Московська кваліфкаційна комісія розпочала проти неї дисциплінарне провадження за дискредитацію судової системи. У травні 2004 року комісія звільнила Кудєшкіну від обов’язків судді, звинувативши її в намаганні принизити авторитет судової влади та поставити під сумнів престиж суддівської професії[141].
Випадок із Кудєшкіною показовий. Росіяни не сподіваються й не можуть добитися справедливості там, де йдеться про інтереси режиму, а такими вважаються, зокрема, інтереси тих, хто використовує свої політичні зв’язки для збагачення. Саме через корумпованість російської судової системи Європейський суд із прав людини переповнений скаргами з Росії. У 2013 році їх було 24 102 — більше, ніж із будь-якої іншої з 46 країн-членів Ради Європи з цих справ Більшість цих скарг так і не були розглянуті, але з-поміж 129 ухвалених Європейським судом постанов щодо позовів проти Росії, порушення з її боку були визнані у 119 випадках[142].
137
Bowring B. «Judicial Independence in Russia», The EU-Russia Review, No. l, May 2006, p. 33, academia.edu.
138
Chazan G. «In Russia’s Courts, A Judge Speaks Up — And Gets Fired», The Wall Street Journal, August 5, 2004.
142
Russia, Press country profile, European Court of Human Rights, July, 2014, echr.coe.int.