Під час подій у Театральному центрі на Дубровці я був у Москві і, як і майже всі в місті, молився за безпеку заручників. Я поїхав туди, але, як і решта журналістів, зміг підійти лише до міліцейського кордону. Однак те, що мені вдалося реконструювати з тих подій в наступні місяці, переконало мене, що влада сприяла захопленню Театрального центру.
Усіх терористів було знищено, включно з тими багатьма, кого застрелили в непритомному стані. Це було безглуздо, якщо російська влада сподівалася дізнатися про організацію цього нападу та про якісь плани майбутніх нападів. Але це було логічно, якщо влада хотіла зробити неможливим публічний судовий процес, під час якого могли б з’ясуватися незручні подробиці.
Водночас родичі жертв і вцілілі заручники, які подали позов до уряду Москви, сподіваючись отримати більше інформації про те, що сталося, зіткнулися з бюрократичними перешкодами з боку влади. Вимогу правозахисних груп до прокурора — відкрити розслідування щодо застосування газу — було відхилено. Пропозиція щодо парламентського розслідування цієї події не набрала в Думі достатньої кількості голосів. Сергій Юшенков, голова комісії, яка розслідувала вибухи в житлових будинках, пообіцяв розслідувати й напад на глядачів мюзиклу «Норд-Ост», але 17 квітня 2003 року його було вбито. На прес-конференції з нагоди третіх роковин цих подій Світлана Губарєва, яка під час облоги втратила свого нареченого — американця Сенді Букера — та 13-річну доньку Сашу, сказала: «Складається таке враження, що всі ми — колишні заручники, живі та мертві, родичі заручників — для прокуратури ніхто»[165].
Перед захопленням театру на російську владу дедалі сильніше тиснули щодо врегулювання ситуації з Чечнею. Населення Росії дедалі більше втомлювалося від війни, що тривала вже три роки. За даними опитування у вересні 2002 року, 56% респондентів віддавали перевагу мирним переговорам з метою припинення чеченського конфлікту й лише 34% — продовженню воєнних дій[166]. Зростав і міжнародний тиск. 16–19 серпня 2002 року між колишніми спікерами російського парламенту Іваном Рибкіним, Русланом Хасбулатовим і чеченським лідером Ахмедом Закаєвим відбулися переговори під егідою Американського комітету за мир у Чечні, одним із провідних членів якого був Збігнєв Бжезінський. План, запропонований Бжезінським, передбачав визнання чеченцями територіальної цілісності Росії та проведення референдуму, на якому чеченці могли б висловитися за конституційну основу широкого самоврядування. Однак захоплення Театрального центру поклало цим перемовинам край.
Позбувшись тиску щодо мирного врегулювання, режим тепер міг застосувати свою улюблену стратегію: промосковському маріонетковому уряду Чечні на чолі з колишнім бойовиком Рамзаном Кадировим було обіцяно майже повну свободу дій доти, доки він демонструватиме лояльність до Москви. До цього було додано мільярди рублів допомоги. Велику частину цих грошей було вкрадено, але дещо використали для відновлення республіки. Органи безпеки були укомплектовані етнічними чеченцями, які виявилися не менш жорстокими, ніж їхні російські попередники, але діяли більш вибірково. Бунтівникам запропонували амністію та можливість повернутися додому. Викрадені люди тепер не завжди зникали безвісти. Ця тактика та виснаження після майже десяти років війни розкололи лави опору, й боротьба пішла на спад.
Проте вщухання бойових дій у Чечні супроводжувалося посиленням боротьби в сусідніх республіках, зокрема Інгушетії. Мурат Зязиков, ветеран ФСБ, який став президентом Інгушетії завдяки сфальшованим виборам, відповідав на напади миттєвими розправами над сотнями людей, що мало наслідком масовий вступ молоді до лав повстанців. 21 червня 2004 року чеченські та інгуські бойовики під проводом Басаєва здійснили в столиці Інгушетії Назрані масштабну атаку на урядові будівлі, зокрема, на МВС. Росіяни були заскочені зненацька, в результаті було вбито десятки міліціянтів і охоронців.