Собчак був найвідомішим із колег Путіна, що померли за загадкових обставин. Путін був заступником Собчака, і Собчаку був відомий масштаб путінської корумпованості в перші роки правління Єльцина. У 2000 році, коли тривала кампанія обрання Путіна президентом, Собчак відверто зізнався, що очікує призначення на дуже високу посаду після перемоги на виборах свого протеже[216]. 17 лютого він у рамках виборчої кампанії разом із двома помічниками поїхав до Калінінградської області, а 19 лютого, трохи випивши на вечірці, повернувся до свого номеру в готелі та помер. Офіційне пояснення — серцевий напад[217]. Проте зроблений у Калінінграді розтин давав підстави припускати вбивство, тому було проведено повторний розтин, цього разу у військовому шпиталі в Петербурзі. За його результатами було підтверджено, що в Собчака був серцевий напад. Попри цей другий розтин, прокурор у Калінінграді почав розслідування в справі «навмисного вбивства за обтяжуючих обставин». Через три місяці справу було закрито без жодних висновків[218].
Аркадій Ваксберг, журналіст-розслідувач, який знав Собчака й зустрічався з ним у Парижі під час його дворічного перебування в еміграції, розпочав власне розслідування й дізнався, що два охоронця, які супроводжували Собчака, після його смерті лікувалися від легкого отруєння. У серпні 1995 року отрута, нанесена на телефон Івана Ківеліді, голови президіуму об’єднання «Круглий стіл бізнесу Росії», вбила не лише Ківеліді, а і його секретарку, яка користувалася тим самим телефоном. Ваксберг, який мав чималий досвід журналіста-криміналіста, після того, як підтвердилося отруєння особистих охоронців Собчака, висловив припущення, що Собчака вбили шляхом випаровування отрути, нанесеної на лампочку нічника біля його ліжка. Такі отрути розроблялися в спеціальних лабораторіях СРСР у 1930-х роках. За кілька місяців після публікації книжки Ваксберга вибухнула його автівка в Москві, тоді у ній нікого не було[219].
Не менш загадковою була смерть Романа Цепова, співзасновника одного з петербурзьких охоронних підприємств. Коли Путін був заступником мера Петербурга, Цепов урегульовував стосунки між мерією та петербурзьким злочинним світом[220]. Він захворів 11 вересня 2004 року, випивши чаю в штаб-квартирі петербурзької ФСБ. Спочатку у нього була сильна блювота та діарея, а також різке зниження рівня лейкоцитів у крові, потім почала злазити шкіра з язика та губ. Невдовзі він став схожим на хворого на лейкемію, підданого хіміотерапії. Коли Цепов помер 24 вересня, рівень радіації у його тілі перевищував норму в мільйон разів[221].
На похороні Цепова були присутні високі чини з ФСБ і МВС, а також його давній бізнес-партнер Володимир Барсуков-Кумарін — за припущенням, голова Тамбовського кримінального угруповання. На цвинтарі зібралися лише близькі друзі та родичі, й серед них Барсуков-Кумарін. Міліцейський загін вшанував пам’ять Цепова салютом.
Місцеві прокурори порушили у зв’язку зі смертю Цепова кримінальну справу, але її швидко закрили через «відсутність підозрюваних». Насправді ж було чимало людей, які могли бажати Цепову смерті. «Самовпевненість Цепова та кількість інформації, якою він володів, набули небезпечних масштабів, — писав Ваксберг, який теж досліджував цю справу. — Усі розуміли також, що його вбивці були присутні на церемонії поховання своєї жертви»[222].
5. СИСТЕМА ПІД ЗАГРОЗОЮ
Система, створена за Путіна, була жорсткою, проте не надто диктаторською. Щоправда, вона вимагала участі в корупції або толерантного ставлення до неї, але більшість росіян вважали це неістотним компромісом порівняно зі значним покращенням свого матеріального становища.
Дмитро Медведєв, давній протеже Путіна, в 2008 році був обраний президентом. У такий спосіб Путін нібито дотримався вимог Конституції, яка обмежувала перебування президента на посаді двома термінами поспіль. Медведєв негайно призначив Путіна своїм прем’єр-міністром, і влада в Росії фактично залишилася в тих самих руках. Прихильники Путіна посіли в органах державного врядування 95% посад, тож Путін і надалі залишався реальним джерелом влади. Як зауважив Михайло Делягін, директор Інституту глобалізації, Медведєв «не здатний керувати нічим, навіть власним секретаріатом. Путін обрав найнадійніший спосіб залишитися при владі — цілковиту некомпетентність свого наступника»[223].
217
Felshtinsky Y., Pribylovsky V. «The Corporation: Russia and the KGB in the Age of President Putin», 461.
220
Dawisha K. «Putin’s Kleptocracy: Who Owns Russia», New York: Simon and Schuster, 2014, 77.